Миколаїв — місто районного підпорядкування, центр району, розташований на лівому березі р. Дністер, за 38 км. на південь від м. Львова. Річка Дністер протікає в 2 км від південно-західної частини міста.
Територія Миколаєва витягнута з заходу на схід і розташована у природній улоговині, яка утворена текучими водами. Миколаїв має вигідне економікогеографічне положення, яке характеризується такими факторами: розташований недалеко від обласного центру, що сприяє швидкому розвитку міста, особливо економіки, обслуговування, культури та науки; через місто з півночі на південь пролягла автострада Львів-Стрий. Біля західної частини Миколаєва проходить електрифікована залізнична магістраль Львів -Стрий. Залізнична станція Миколаїв-Дністровський знаходиться в трьох кілометрах від центру міста. Цими магістралями визначається вигідне транспортно-географічне положення міста. Миколаїв має сусідське Положення відносно сіл Розвадів, Устя, Дроговиж, Демня, Тростянець, які є частково постачальниками трудових ресурсів, що сприяє більш інтенсивному економічному розвитку міста. Одним з найважливіших факторів, який визначає спеціалізацію Миколаєва, є наявність величезних запасів літотамнієвих вапняків і кварцових та глауконітових пісків, а також мергелевих глин, що сприяє розвиткові в місті промисловості з виробництва будівельних матеріалів.
Матеріали і документи до історії міста збирали польські історики XIX ст. М.Балінський, Т.Ліпінський, Я.Яблоновський, галицький краєзнавець Антон Шнайдер (1825-1880 рр.), галицькі письменники Уляна Кравченко та Михайло Мочульський. Хроніки міста залишили Антоній Зелінський (в 1835 - бл. 1854 рр. пробост. костела св. Миколая) та греко-католицький священик Володимир Федусевич (1885-1962). Роботи з історії міста належать Л.Войтовичу, Г.Шрамку, О.Маркевичу, М.Орлові, Й.Щнепфу.
Давня історія Миколаєва закрита пеленою часу. В другій половині XVI ст. територія майбутнього міста належала до Дроговизького староства. Населення цих територій платило чинші податки, відбувало повинності лише на користь королівської скарбниці і підлягало юрисдикції королівської адміністрації. Староста мав свою резиденцію в Дроговижі, але там перебував, як правило, його намісник або підстароста. На вершині стружної (сторожової) гори стояла дерев'яна вежа, звідки старостинські гайдуки контролювали шлях і дністровську переправу, щоб ніхто не обминув старостинську митницю. На околиці пізнішого міста в XVI ст. був печерний монастир, нині зруйнований кар'єрами.
У 1565 році сандомирський хорунжий і королівський секретар Микола Тарло з Щекарович дістав в оренду Дроговизьке староство. З листопада 1568 року Микола Тарло взяв від В.Дідущицького в оренду королівське містечко Горожанну Велику.
Вступивши в боротьбу з міщанами, М.Тарло вирішив заснувати поблизу нове місто і звести Горожанну до становища села. 25.02.1570 р. король Зігмунд Август видав привілей: "Ознамую тим листом нашим всім зокрема і кожного засібна, що Ми, за поданням достатньої справи уродженого Миколи Тарла з Щекаровиць сандомирського, дворянина і секретаря нашого, котрий від нас село наше королівське Дроговиже у Львівській землі лежаче, до смерті своєї держить, вирішили тому то уродженому Тарлу надати моць і владу, щоби він на ґрунті означеного села над Глибоким потоком, містечком нам, котре Миколаєвом назвою назвати хочемо, на новому корінню поставити і осадити міг...” Далі король дарує місту право магдебурзьке, ставить і упосаджує війта, "котрому у всіх випадках головних, у яких-небудь винних, судити, на смерть карати безперечно право широке даємо, запроваджує торг у вівторок і два ярмарки щороку, звільняє на 20 років від податку "шос", від цель, торгового, візничого, гробовельного і поборів публічних”. Містом управляла рада з 6 райців на чолі з бургомістром, судову владу здійснював війт з 6 лавниками. Райців і лавників обирали міщани, війта призначав король, а бургомістра - спочатку призначав орендатор, а потім обирали райці.
Дроговизький староста не мав права втручатися у справи міста, яке на 20 років звільнювалось від сплати чиншів і повинностей. Микола Тарло встиг закласти укріплення міста і свій дім, але помирає літом 1571 року.
Міські укріплення без змін простояли до кінця XVIII ст. Вони захищали центр міста. Він тягнувся через подвір'я, де зараз стоїть середня школа № 3, СПТУ-9. Далі він йшов по нинішніх вулицях М.Устияновича, повертав на гребінь Завалля до перетину з вул. Львівською, по вул. Львівській до будинку нинішньої редакції, а далі змикався з валом, який йшов подвір'ям середньої школи № 3. Вали прикривались ровами, які змикались з Глибоким потоком. За Глибоким потоком зі сторони дороги на Розділ, що проходила повз могилу А.Рзевського (т.з. Фігуру), лежало Болоня, де до середини XVIII ст. не дозволялось ставити будівель, щоб не заважати міській артилерії прикривати найнебезпечніший напрямок. Болоня мало кожне середньовічне місто, в спокійні часи тут пасли худобу і проводили міські ярмарки.
Найдавніше передмістя - Завалля виникло відразу за валами на території вул.К.Самчука. Воно прикривалось кам'яною стіною, трохи нижчою за міський вал. Пізніше виникло Стрийське і Львівське передмістя та Підлісся. Вони мали свої укріплення з невисокими валами, ровами і палісадниками.
Тарли і Мнішки були фанатичними католиками, таким хотіли бачити і своє місто. Тому в межах валів міста не було жодної церкви, всі вони були збудовані на передмістях. Тому і перші війти та бургомістри були поляками-католиками.
У 1576 р., підтверджуючи привілей 1570 р., король Стефан Баторій дозволив відкрити 6 м'яних яток майстрам різницького цеху, робити і продавати горілку на користь міста, а також заборонив в окрузі милі робити і продавати пиво, щоб міські пивовари не мали конкурентів.
У 1578 р. місто мало вже 37 дворів.
У 1580 р. міщани добиваються права на безмитний проїзд по дорозі через Дроговиже.
У 1591 р. минув термін звільнення від податків міщан Миколаєва. Прибула королівська комісія для ревізії міста і визначення його повинностей. Міщани склали скаргу на утиски з боку Ядвіги Тарло. Король Сігізмунд III видав грамоту, в котрій і заборонив вдові Миколи Тарла кривдити міщан.
У 1592 р. міщани дістали перший глейт-грамоту безпеки від дій Ядвіги Тарло.
Влітку 1593 р. місто серйозно постраждало від пожежі і привілеєм 4.06.1593 р. було знову звільнене від податків.
Під враженням від козацьких повстань Ю. Мнішек в 1595 р. надав місту 35 ланів землі. Новий привілей зобов'язував міщан платити «шосу» по 6 грошів з дому ринкового, по 3 з вуличних, по 2 з затильних, з лану землі по 24 гроші, коли ж теля родиться власники мають платити 2 гроші, від підсвинка 1 грош, різники в 6 ятках по каменю (бл. 36,5 кг) жиру топленого, по 1 злотому 6 грошів на шевську майстерню; «дохід з лазні, продажі і солі, мазей і посторонків - на Ратушу, також з постригальні, яток, хлібних, шевських і гончарних на оборону міста призначає». Привілеєм визначались цехи в місті та їх чисельність. Гончарі мали право мати 12 майстрів, пекарі, різники та шевці - по 6. Крім них, у місті були пивовар, мельник, підстригач шерсті та коваль. Кожен майстер мав підмайстрів та учнів-челядників. Всі, хто не входив у цехи, називались партачами, їм не дозволялась продажа продукції, окрім ярмаркових днів. Привілей звільнював міщан від шарварків і робіт двірських, окрім ґвалту, (аварійних робіт), регламентував візницьку повинність (виставлення підвід для перевезення пошти, королівських посольств тощо). Плебан костелу св. Миколая мав діставати півмірки жита і вівса, а на свята «глотового» від господаря до гроша, комірників - півгроша. В 1596 р. король підтвердив цей привілей.
Тарлова і Мнішек хотіли бачити місто приватновласницьким і католицьким. Але вперті українці ставили свої церкви на передмістях і домагались прав вільного королівського міста, посилаючись на те, що місто лежало на королівських ґрунтах. Мнішек пробував міщан купити привілеєм 1596 р., добився включення в привілей 1576 р. заборони селитись в місті євреям, а також привозити товари і торгувати, що звільняло міщан від конкуренції добре організованого єврейського капіталу. Але це не допомогло, і в 1599 р. вибухнуло повстання. Його свідком є знаменита фігура-могила на давньому шляху з міста до Жидачева і Роздолу. Напис на пам'ятнику говорить, що 26 травня 1599 року Адам Рзевський з повіту Варшавського, стану лицарського, згинув розбороняючи підданих.
У народі існує легенда про те, що аби захистити себе від усіляких бунтів, пани тримали в Дроговижі озброєних гайдуків-жовнірів, їх-то якраз і послали на беззбройних міщан. Бунт придушили, убивши багатьох його учасників. Після цього убитих таємно вночі вивезли до лісу і там закопали. Тим часом міщани таємно послали своїх представників у Варшаву до короля зі скаргою. Поміщики не сподівалися, що приїде комісія від цісаря у цій справі. Пани й не припускали, що мешканці міста все-таки підслідили, куди, в який ліс повезли вбитих. Разом з комісією пішло багато мешканців Миколаєва з лопатами. Довго копали і знайшли побитих. Трупи відвезли на пасовисько під лісом і там влаштували велике віче, радилися, як покарати убивць. Від цієї ради і хутір, що потім тут заснували, назвали Радів, а людей, що копали, назвали «копачами».
Виступ у травні 1599 р. не приніс успіху і був придушений Мнішеком, котрий велів поставити пам'ятник А.Рзевському на виду у всього міста, щоб нагадувати міщанам про їх непослух. Але він став скоріше символом свободи, нагадуючи про часи боротьби за неї. Коли міщани повністю звільнились від опіки, вони поставили свій пам'ятник-хрест, котрий стояв напроти Ратуші до 1941 р.
Ю.Мнішек підтримав авантюриста, котрий видавав себе за Дмитрія, сина російського царя Івана Грозного, і видав за нього свою доньку Марину, внучку Миколи та Ядвіги Тарло. В 1604 р. він став збирати армію, яка потім дістане підтримку запорозьких козаків і в 1606 р. вступить у Москву. Лиш 8 днів по шлюбі Марина Мнішек була московською царицею, далі самозванець загинув, а її судилося ділити ложе з другим самозванцем, потім з козацьким отаманом Іваном Заруцьким і, нарешті, опинитись у московській темниці бл. 1614 р. Ядвіга Тарло померла при перших звістках про провал московської авантюри бл. 1607 р. Помираючи, вона заповіла всі свої гроші на будівництво кам'яного костелу св. Миколая. Пізніше в костелі висів її портрет, а також були зображені герби Тарлів, Тарнавських, Стадніцких і Мнішеків. За упокій душі Ядвіги Тарло щотижня служили меси. Ю. Мнішек приступив до будівництва костелу в 1607 р. Коли копали фундамент у котловані, знайшли залишки міських споруд, сокиру та руські гроші. Напевно, це сліди домонгольського поселення. А. Шнайдер, помилково інтерпретуючи епізод війни 1256 р. з Галицько-Волинського літопису, вважав, що це залишки давньоруського міста Тетерева. Костел був освячений у 1636 р. Нині він повернений римо-католицькій громаді.
По смерті Ю. Мнішека король скасував аренду староства. Поки йшла боротьба за це староство, ним управляв підстароста М. Контський. Він був одним із лідерів т.з. «московської конфедерації», яка домагалась відновлення негайній інтервенції в Росію після перемог ополчення князя Д. Пожарського і К. Мініна.
Контський хотів перетворити Дроговиж на опорний пункт конфедератів. Він ремонтував старий замок, будував укріплення на дністровській переправі. Гайдуки забирали у міщан волів і коней, змушували працювати на будівництві. Непокірних били киями на дибі, прив'язували до шибениці. Міський уряд вписав протест до громадських книг Львова. В 1615 р. Сігізмунд III видав грамоту зі звинуваченням Миколи Контського в мученні «міщан з Радіва і Миколаївських», а також надав місту глейт-лист безпеки. Конфедерати виступили весною 1614 р., але вже літом 1615 р. були розгромлені, а їх вожді схоплені. 19 найактивніших шляхтичів було тято на львівському ринку, шістьом стяли голови на замку, Сцібора і Суму — четвертували, а Карвацького і Контського посадили на палю на львівському болоні.
У 1619 році жителі міста дістають від королівського уряду «глейтові листи». Як «вільне королівське місто» Миколаїв відбував повинності і платив чинші тільки на користь державної скарбниці. Площа Ринок в XVI-XVIII ст. прилягала до костелу, на ній знаходилась дерев'яна ратуша і церква св. Миколи.
У 1617 р. король відняв війтівство в С.Добка і призначив миколаївським війтом українського шляхтича І.Терлецького (до 1625 р.), зв'язаного з львівським братством. Королівська канцелярія видає глейт бургомістру Федору Підстригачу і райцям Семену Черкаському та Захару Кушніру. З того часу місто стає вільним королівським містом. У 1623 р. місто добилось нового глейту проти свавілля дроговизького старости великого магната Миколи Остророга. Зрештою, староста помирився з містом і підписав угоду про будівництво школи і нових воріт, а також ремонту ратуші, надавши для цього дерево зі своїх лісів. У 1633 р. місто дістало королівську грамоту про звільнення від податків на 4 роки, у зв'язку з татарським наїздом. В тому ж році король Владислав IV підтвердив усі привілеї міста.
Може, саме успіх у боротьбі за свої права в 1614-1633 рр., а також засилля поляків у міських урядах (у 1631 р. війтівство дістав Микола Врублевський) привели до того, що восени 1648 р. Миколаїв був у числі тих небагатьох міст, які не підтримали Б.Хмельницького. В результаті місто постраждало від татар, і сейми 1649, 1653 рр. звільнили його від податків.
Згідно з люстрацією 1661 - 1662 рр. місто мало 60 ланів орного ґрунту і 70 ланів, зарослих лісом, які раніше оброблялись. На Ринку було 27 домів, на вулицях - 187, у передмістях - 36. У місті була одна юридика-фільварок пробста. Міщани платили старості і різних податків на суму 394 злотих 1 грош. Пробст фарного костелу діставав щомісяця півмарки жита і півмірки вівса (бл. 96 літрів), а на свята - по грошу від господаря і півгроша від комірника. Війт 3.Керчшавський, призначений 1656 року, мав 2 лани землі, город і доходи від суду. В місті був костел, на передмісті 4 церкви та монастир василіянок, якому в 1654 р. Андрій Залечай записав свій грунт. При монастирі була школа для дівчат. У місті було братство св. Миколи, статус якого затвердив львівський єпископ Атанасій Желіборський 12.12.1665 р. При братстві діяла школа і шпиталь для калік.
Особливо важким для Миколаєва і навколишніх земель був період кінця XVII-початку XVIII ст. Миколаїв вів нелегку і мужню боротьбу за своє існування, його грабували татари, турки, шведські війська (у вересні 1704 р.), а у 1711 р. на довершення всього саранча знищила посіви збіжжя. Уряд продовжував наступ на права корінного населення. Українців усували від міського управління.
Найстаріша церква св. Миколи була збудована ще в XVI ст. на Стрийському передмісті. Вона пережила кілька реставрацій і була розібрана в 1848 р. Тоді ж було заложено на її місці фундамент нової церкви з каменю. Священиком тоді був о.Яків Шверзіцкий, посол до першого галицького сейму. Ця церква була освячена митрополитом Йосифом Сембратовичом в 1874 р. і до нині служить греко-католицькій громаді.
В 1630 р. на Заваллі була збудована церква Спаса. Вона була дерев'яною на кам'яному фундаменті, мала форму латинського хреста і одну баню. Дзвіниця нагадувала давньоруську бойову вежу. Коло церкви був цвинтар. Церква була змальована художником В. Млодніцким, котрий приїздив на вакації до Миколаєва, репродукція цієї картини поміщена в 1874 р. в №446 часопису «Клосси». Церква була розібрана в 1878 р.
Дерев'яна церква св. Михайла на Підліссю була збудована десь в першій пол. XVII ст. і була замінена нині існуючим кам'яним храмом на фронтоні якого стоїть дата 3.05.1860 р. Біля цієї церкви теж був цвинтар.
Церква св. Юрія при вулиці Калічій належала до шпиталю. Вона була збудована до 1665 р., стояла на кам'яному фундаменті на горбку, була хрестоподібна в плані, мала три бані і була крита гонтою. В ній правилось до 1877 р., а потім її розібрали. Хрест з середньої бані досі стоїть на цвинтарі, а розп'яття з іконостасу висить нині у притворі церкви св. Миколи.
Монастир василіянок, вперше згаданий в 1641 р., був закритий австрійською владою в кінці XVIII ст. Він знаходився на Чернечій горі, мав школу, шпиталь і притулок для старців. Від нього не залишилось нічого. З церковних речей монастиря В.Фадусевич згадує старий кивот-скриньку зі срібним, виконаним в техніці черні із зображенням Христа в терновому вінку. Для захисту свого обряду, релігії і культури від натиску полонізації на початку XVIII ст. міщани почали приймати унію. В 1704 р. всі церкви міста стали греко-католицькими. В 1717 р. львівський єпископ підтвердив статус братства св.Миколи, яке і далі стояло на сторожі інтересів міщан. Але, незважаючи на покровительство Риму, уряд продовжував наступ на права корінного населення. Українців усували від міського правління. В XVШ ст. війтами були виключно поляки (Йосиф Шпільтоський, Міхал Шимановський, Михайло Ржевуськиій...).
У середині XVIII ст, стали практикувати передачу церков орендаторам. Одним із них був Зельман. Він закривав церкви під час великих свят. Зельман тримав аренду в сусідніх Мединичах, в Миколаєві лютували поляки. І тому міщани ставили ялинки на горах та водили хороводи в Пасхальні дні. Цей звичай зберігся і до сьогоднішнього дня.
Так як міські укріплення втратили своє значення, і другої полонини XVIII ст. почали з'являтись будинки па Болоні.
Люстрація 1765 р. зафіксувала наявність напіврозрушених валів з трьома брамами, 34 будинки на Ринку, 75 - на вулицях, на передмістю Підліссю - 35, на Стрийському - 80, на Болото - 41, Завалля і Загумення вже злились з містом. В місті був костел і 4 церкви. Місто платило 710 злотих, доходи війта становили 655 злотих, з чого йшла кварта на військо 163 злотих 22,5 гроша.
За поділом 1772 р. Миколаїв, як і вся Галичина, підійшов до Австрії.
Переміна влади багато в чому змінила життя міщан. Були відмінені всі імунітети магдебурського права.
У 1820 році граф С.Скарбек купив староство. Польський магнат ще більше обтяжив населення різними повинностями та платежами. Скасування панщини сприяло розвитку міста. Зникли різні чинші та повинності. Залишились в селі тільки державні податки.
В 1857 р. в місті жило 1968 чол., в т. ч. 1516 українців, 409 поляків, 16 німців і 27 чол. інших націй. В 1869 р. в 473 будинках міста жило 2380 чол. населення (1140 чоловік і 1240 жінок). У 1875 році на території нинішнього СПТУ-9 було завершено будівництво гуртожитку і 6-класної школи та прийнято туди 120 сиріт. В 1907 році тут хлопці набували професії столярів, кравців, шевців, бляхарів, ковалів, слюсарів, стельмахів та гончарів, а дівчата навчались домашнього господарства. Рівень їх підготовки був достатньо високий, цінувався по всій Галичині аж до Кракова. Але навчання велось виключно польською мовою. Українські діти, які потрапили до притулку, ставали католиками і виховувались як польські патріоти.
Миколаївська земля подарувала нашій культурі у другій половині XIX ст. та на початку XX ст. таких людей: М.Устияновпч, Уляна Кравченко, М.Мочульський, Г.Величко - це частина Історії міста.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. У вересні 1914 року Миколаїв зайняли російські війська.
Улітку 1920 року загони Червоної Армії роззброїли білополяків, захопили залізничну станцію, пошту, а також всі головні комунікаційні шляхи.
У роки панування Польщі, до вересня 1939 року, Миколаїв лишався типовим провінціальним містечком. Він входив до складу Жидачівського повіту Станіславського воєводства.
Становище миколаївчан під владою Польщі ще більше погіршилось. Багато людей виїжджали за кордон у пошуках роботи і кращої долі. Тільки за період 1925-1928 рр. понад 30 сімей емігрували в Канаду, США і Бразилію.
Уряд Польщі намагався ополячити жителів міста. Так, у 1924 році був видатні «Кресовий шкільний закон», який передбачав протягом 25 років повністю ліквідувати українську мову.
В 1870 р. в місті поселилась одна єврейська родина купця Шора. її спочатку вигнали, але вони вернулися з допомогою жандармерії, бо уряд скасував магдебурзькі імунітети, в т.ч. заборону євреям селитись у місті. Поступово вся торгівля зосередилась в руках родин Шорів-Вінничів, Штіклярів, Шульманів, Рапопортів, Ретігів, Гренавайлів, Крігерів, Галле і Вайсманів. Євреї контролювали економіку міста до 1939 р. Разом з тим вони відчували себе миколаївськими міщанами. В 1939 р. рабин врятував кількох міщан-українців, серед них сина священика, котрих поляки хотіли розстріляти. В 1941 р. греко-католицький священик рятував євреїв...
Польща була розділена між фашистською Німеччиною і СРСР. В Миколаєві створюється тимчасовий комітет. За новим адміністративним районуванням місто стає центром новоутвореного Миколаївського району в складі Дрогобицької області. У лютому 1940 року утворено міську Раду депутатів. У місті почав діяти районний виконавчий комітет Ради депутатів. 1 липня 1941 року німці захопили місто. 29 липня 1944 року Миколаїв визволяють від фашистів війська Першого Українського фронту.
У місті діє комбінат побутового обслуговування, який об'єднує різні майстерні і ательє, працює друкарня.
На території Миколаєва розташовані два транспортні підприємства: АТП-14665 по перевезенні різноманітних вантажів та ЛТП-14627 по перевезенні пасажирів. Тут функціонує три середні загальноосвітні школи, музична школа, Ліцей-9, п'ять дитячих дошкільних установ, а також пошта, телеграф, є ряд бібліотек, поліклініка, лікарня, кінотеатр, будинок «Просвіти», будинок культури цементників та інші об'єкти.
На території міста проживало 14646 чоловік, в тому числі, дітей віком до 14 р.- 3950 чол., від 15-39 рр. - 5785 мол., від 40-54 р.р. - 2407 чол., від 55-74 р.р.- 1902 чол. із загальної чисельності населення молодші працездатного віку - 4278 чол, у працездатному віці - 8245 чол., та 2123 мол,- старші працездатного віку. У 1991 році у центрі Миколаєва на площі Ринок поставлено пам'ятник Тарасу Шевченкові та пам'ятник незалежності України.
Comments:
На сайті
ВКонтакті