Миколаїв. Львівська область

Нинішня еліта, в рядах якої немало людей, які взагалі ніде не працювали і не можуть похвалитися системними знаннями з будь-якої галузі, не кажучи про історію, вивчення якої не приносить прибутків, любить розповідати про труднощі і складні обставини в яких їм доводиться працювати, тобто керувати. Але, на щастя, український народ у своїй багатій і трагічній історії мав немало справжніх героїв, яким доводилося діяти у надзвичайно складних обставинах, які і не снилися теперішнім політикам. Вони боролися і добивалися реальних результатів, підпорядкувавши все життя інтересам своєї країни. І оцінка цих героїв пройшла випробування часом і не потребує вже визнання ні в кого…

Страсті за Романом: чи існував „літописець Романа”? Навіть, якщо б князеві Романові Мстиславичу не вдалося нічого іншого крім об’єднання Галицької і Волинської земель, цього було би досить аби вважати його одним з найвидатніших князів. Саме так його оцінювали і оцінюють більшість українських, російських та польських дослідників. Серед цих праць, до числа яких входять і роботи вашого автора, виділяються дослідження київського історика Олександра Головка і петербурзького історика Олександра Майорова.
Намагаючись бути оригінальним, київський дослідник Олексій Толочко висунув версію, що князь Роман Мстиславич був звичайним дрібним авантюристом, а всі його мнимі успіхи були вигадані російським істориком початку XVIII ст. Василем Татищевим. Ця версія невірна вже a priori, бо факт об’єднання Галицьких і Волинських земель саме князем Романом Мстиславичем не викливає жодного сумніву. В.Татищеву не було жодної потреби ідеалізувати і приписувати величезні заслуги галицько-волинському князеві Романові Мстиславичу при цьому явно принижуючи володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо. Татищеви вели свій рід від смоленських князів (проти предка яких Рюрика Ростиславича боровся Роман) і служили кілька століть московській династії (яка походила від Всеволода Велике Гніздо). Навіть якщо погодитися з версією можливої пропаганди ідей самого істрика, то для такого “героя” ідеально підходив котрийсь з князів смоленської династії, наприклад Мстислав Удатний.

Одне з найбільш повних літописних зведень, яке носить назву Іпатіївського (найдавніший список цієї пам’ятки з 1425 р. був знайдений у Іпатіївському монастирі в Костромі), доведене до 1292 р., складається з трьох частин, які механічно зведені в один збірник: Повість временних літ, Київський літопис та Галицько-Волинський літопис. Всі ці назви умовні, їх дали дослідники.  
Радянський історик В.Пашуто вважав, що у Романа Мстиславича не було власного лiтописця i тому Галицько-Волинський лiтопис починався з похвали цьому князю, а вiдомостi про нього випали з ворожого йому Київського лiтопису. Київський історик М.Котляр висловив здогад про те, що “була початкова частина Галицько-Волинського літопису, яка не дійшла до нашого часу, за перші п’ять років ХIII ст.”, в якій “мав би міститися життєпис Романа Мстиславича як галицько-волинського князя”. З цієї частини В.Татищев міг взяти (через новгородське літописання) ідеї “доброго порядку” i опис зовнiшностi Романа та його манер, а польськi хронiсти – інформацію про репресiї щодо галицьких бояр.
Фрагментарнi вiдомостi про окремих волинських єпископiв (i то пов’язанi з загальоруськими подiями), мнима вiдсутнiсть „волинської” iнформацiї про волинських князiв – все це схилило бiльшiсть дослiдникiв до того, що на Волинi взагалi не було лiтописання до того як Василько Романович та його син Володимир не взялися за продовження Галицького лiтопису. Але сам по собi такий висновок виглядає абсурдним. Чи мiг стояти осторонь вiд лiтописання такий центр як Володимир Волинський, де були i єпископська кафедра i князiвський престол, династiя якого боролася за гегемонiю у Київськiй Русi? Крiм того на Волинi у той час працював i помер такий визначний книжник як митрополит Клим Смолятич (+ після 1164 р.).

За ХI-ХII ст. справді маємо тiльки фрагменти волинського лiтописання у київських зведеннях, але фрагменти виразнi i доволi детальнi (точна дата смертi володимирського єпископа Стефана – 27.04.1094 р. „о шостiй годинi ночi”, подробицi вбивства Нерадцем волинського князя Ярополка Iзяславича i похвала цьому князю, „Повiсть про ослiплення теребовельського князя Василька Ростиславича”, епiзоди боротьби за Волинь Давида Iгоревича у 1098-1100 рр. з прихованою симпатiєю до цього князя i осудом київського сюзерена, городенськi епiзоди, нарештi деталi походiв волинського вiйська на Київ у другiй половинi ХII ст., особливо опис збору союзного вiйська на Волинi, лицарськi турнiри i таке iнше). Всi цi епiзоди, позбавленi моралiзаторства i дихають реалiзмом, за яким вiдчуваються учасники подiй. Можна пiдкреслити таку особливiсть, характерну для волинського лiтописання: воно носило пiдкреслено свiтський прокнязiвський характер.
Галицько-Волинський лiтопис, який охоплює події 1200–1292 рр., являє собою дуже складний i неоднорiдний пам’ятник над яким працювало багато авторiв. З дослідників літопису тільки А.Ужанков допускає можливість цiлiсності i первозданності лiтопису. Більшість дослідників вважають, що Галицько-Волинський літопис складається із Галицького зведення 1212 р. „премудрого книжника Тимофiя”, його продовження авторства печатника Кирила (1246 р.) та волинських творiв – Холмського лiтописця 1261 р. єпископа Iвана; Лiтописця 1269 р. князя Василька Романовича; Короткого Холмського лiтописця князя Шварна Даниловича; Лiтописця 1289 р. князя Володимира Васильковича, редактором якого, при участi самого князя, був володимирський єпископ Євсiгнiй, турiвський єпископ Марко або, скорiше всього, писець Федорця, якому князь доручив написати своє „рукописание” – заповiт; а також Волинського лiтописця 1292 р. князя Мстислава Даниловича, до якого включенi фрагменти з хронiк Пiнська i Степанi. Щодо авторiв чи, правильнiше, редакторiв окремих частин пам’ятки, то слушним виглядає зауваження М.Котляра, що факт працi над лiтописом єпископа Iвана, як i печатника Кирила, не можна вважати доведеним, як, доречi, i iнших авторiв.
На мій погляд, ця пам’ятка повністю волинська. Незважаючи на те, що перша частина пам’ятки, напевно, була створена у Галицькiй землi, її характер, iнформатори, а напевно i сам редактор, чисто волинськi. Галицьке боярство i бюргерство у цiй частинi переважно трактується негативно. Тисяцькi Дем’ян i Дмитро, пестун Мирослав, двiрський Андрiй, В’ячеслав Товстий – це волиняни-бояри, якi прийшли у Галицьку землю з Романом i залишилися вiрними його синам. Вiдчуженiсть волинського елементу (якому спiвчувають редактори) в середовищi галицької елiти, вiдмiннiсть його менталiтету, вiдчутнi мало не в кожному фрагментi. Волиняни-iнформатори i сам редактор, схоже, так i до кiнця не зрозумiли мотивацiю вчинкiв галицької елiти.

Те ж саме можна сказати i про наступну частину пам’ятки – „Повiсть про збирання Данилом волинської отчини у 1219-1228 рр.”. Добра половина вiдомостей цiєї частини стосується волинських подiй. Версiя В.Пашуто про Лiтописець Мстислава Удатного, редактором якого був духiвник князя Тимофiй, який очолював мiсiю у Перемишль до бояр Жирослава, i був тотожний з книжником Тимофiєм, автором редакцiї 1212 р., виглядає зовсім непереконливо. Ця волинська воїнська повiсть, як її охарактеризував М.Котляр, не тiльки висунула на перший план молодшого Данила Романовича, але й досить критично оцiнила особу Мстислава Удатного, яким лiтописцi iнших земель захоплювалися. Такої оцiнки вчинкiв князя Мстислава Удатного не мiг би дозволити собi лiтописець цього князя: на Калцi Мстислав „через зависть” не повiдомив iнших князiв про початок атаки монгольського вiйська, що привело до поразки; далi князь просто виступає iграшкою в руках галицьких бояр та угорських полiтикiв. Якщо ж такий Лiтописець Мстислава Удатного i iснував, то з нього, як i з київських лiтописiв, для редакцiї 1246 р. взято тiльки незначнi фрагменти. Не виключено також, що автор цiєї волинської повiстi користувався Лiтописцем луцького князя Мстислава Нiмого, який закiнчувався його заповiтом.

„Повiсть про битву на Калці” скорiше всього iснувала як окремий твiр, про що висловлював здогад Д.Лихачов. Наявнiсть волинської версiї цього твору цiлком очевидна. Вiн був створений до 1227 р. при дворi Мстислава Нiмого i повнiстю включений у редакцiю 1246 р. печатником Кирилом або iншим невiдомим редактором. Останнiй додав фрагменти, що стосуються Данила Романовича, можливо з пiснi його придворного скальда. Така подiя, як битва на Калцi, була здатна викликати не одну пiсню серед скальдiв тих князiв, якi уцiлiли пiсля походу. Зрозумiло, що кожна прославляла свого князя. Не викликає сумнiву, що обидва волинськi скальди були сучасниками подiй i добре розбиралися у генеалогiї волинських та турово-пiнських князiв. Подробицi про участь у битвi цих дрiбних князiв - також внесок волинського редактора. Вiд 1246 р. Галицько-Волинський лiтопис вже чисто волинська пам’ятка, що не викликає сумнiвiв.
За умов існування волинського літописання було би загадковим, щоб таке літописання обминуло одного з найвидатніших волинських князів. „Похвала князю Роману”, якою, напевно, завершувався Лiтописець Романа, була прилучена до Галицько-Волинського лiтопису. Вона не мiстить хоча б побiжно подробиць дiяльностi князя, оскiльки редактори цього не потребували. Попереднiй текст, в якому розповiдалося про походи на Київ, на ятвягiв i половцiв, про переговори з Константинополем i, можливо, римським папою, передував цiй похвалi. Редактор ворожого Романові Київського лiтопису викинув цей текст, а сама „Похвала” якось залишилася i потрапила до Iпатiївського зведення. Як було зведено в один рукопис три його частини достеменно невiдомо, але схоже, що це було зроблено трохи механiчно – до 1200 р. редактор користувався київським текстом.

З втраченого Романового літописця могли почерпнути свою інформацію новгородські літописи. Нi у Київському, нi у Чернiгiвському (який також, ймовірно, існував), нi у Суздальському зведеннях цiєї iнформацiї просто не могло бути, враховуючи ставлення редакторів цих літописів до особи князя Романа. Численні епічні джерела і довга пам’ять про князя Романа також побіжно свідчать на користь цієї версії. Таким чином, не сумніваючись щодо автентичності літописних звісток про князя Романа Мстиславича, можна користуватися і інформацією приведеною польськими хроністами та В.Татищевим, яка базується на втраченому Романовому літописцю.
Молоді роки. Дата народження Романа залишається дискусійною. І.Лінниченко та М.Баумгартен вважали, що він міг народитися між 1155 та 1162 роками. Вони виходили з засади, що його мати Агнешка, дочка краківського князя Болеслава Кривоустого, народилася у 1137 р., що не викликає сумнівів. Але шлюб відбувся на початку 1151 р., коли молода, за тодішніми традиціями, була вже у віці, коли можна народжувати дітей. Польський генеаолог К.Ясіньський навіть допускає можливість цього шлюбу у 1149 р. Інший провідний польський дослідник генеалогії Романовичів Д.Домбровський, який, довіряючи інформації хроніста Вінцентія Кадлубка, вважає Романа другим сином Мстислава Ізяславича та Агнешки, погоджується з можливістю його народження бл.1152 р. Але більшість дослідників вважають його брата Святослава бастардом, який народився від коханки. О.Головко, який відносить шлюб Мстислава та Агнешки до зими 1152/1153 рр., відповідно датує народження Романа близько 1153 р., справедливо зауважуючи, що з огляду участі у складних подіях 1169-1170 рр. він вже не міг бути дитиною, бо на той час навіть його молодший брат займав окремий княжий престол. Новгородський Перший літопис, розповідаючи про події лютого 1170 р., зазначає, що Роман був ще тоді „детеск”. Це зауваження літописця ніби-то свідчить на підтримку більш пізньої дати народження Романа. Однак „детські”, подібно до „отроків” та „гридів” – тільки ступені лицарської науки, через які мусили переходити і князі та їх діти. Отже літописець тільки зазначив, що у Романа не було жодного військового досвіду. Як звернув увагу О.Головко, так само в описі битви на Калці охарактеризовано князя Данила Романовича, який тоді мав не менше 20 років і, принаймі номінально, брав до того участь у військових походах. Таким чином, враховуючи всі ці зауваження, можна стверджувати, що Роман Мстиславич народився бл.1152 р. у Переяславi, де тодi княжив його батько. При хрещенні, як тоді було прийнято, він отримав хресне ім’я – Борис.

Дитячi i юнацькi роки Роман провiв на Волинi. Це були складні для родини роки. Після смерті діда великого князя Ізяслава Мстиславича київський престол захопив його дядько і суперник Юрій Довгорукий, який намагався викинути з Волині Мстислава Ізяславича. При батьковому дворi у Володимирі в цей перiод перебував вiдомий книжник київський митрополит Климент Смолятич, також зміщений з престолу. З огляду на любов до книг у Романового батька, цей освiдчений iєрарх мiг впливати на формування свiтогляду i Романа. Мати була полькою, з польськими проблемами був пов’язаний батько, i немає жодного сумнiву, що Роман та його брати добре володiли польською мовою. Вінцентій Кадлубек та „Великопольська хронiка” згадують про перебування Романа в дитинствi у діда при польському дворi. Незважаючи на суперечливiсть самого повiдомлення (дiдом Романа був Болеслав Кривоустий, який помер до його народження, краківським князем в той час був Казимир Справедливий, який доводився Романові дядьком), цим відомостям можна довіряти. У періоди небезпеки, коли київські і галицькі війська вторгалися у Волинську землю, Мстислав Ізяславич міг відіслати сім’ю до польських родичів. Так було безпечніше.
Старшим з князів на Русі був князь київський. З того часу, як Володимир Мономах у 1113 р. порушив прийняту практику успадкування київського престолу, за київський престол розгорнулася жорстока боротьба між Мономаховичами (нащадками Володимира Мономаха) та Ольговичами (нащадками сіверського князя Олега Святославина). З середини ХІІ ст. ця боротьба ускладнилася суперництвом між Волинською, Смоленською та Суздальською гілками Мономаховичів. Батько Романа був представником найстаршої Волинської гілки. У 1167 р. він став великим князем київським. І відразу зіткнувся з протидiєю двоюрідних братів Смоленських Ростиславичiв. Один з них – Святослав сидiв у Новгородi. Його розрив з новгородською верхівкою назрівав давно. Новгородське боярство не було зацікавлене в участі у міжкнязівській боротьбі. Олігархічна верхiвка Новгорода скоріше номінально визнавала зверхність Києва, приймаючи до себе синів київського князя. При цьому Новгород проводив власну політику, спрямовану на утримання впливу в естонських і фінських землях, звідки в Новгород поступала данина цінними хутрами, які були важливою статтею новгородського експорту. Але з другої половини ХІІ ст. Новгород зіткнувся з двома поважними конкурентами: шведи почали проявляти зацікавленість у фінських землях, а суздальські князі – у північних володіннях Новгорода. Взимку 1168 р. Святослав Ростиславич втiк з Новгорода у Великi Луки. Не отримавши пiдтримки вiд братiв, вiн звернувся до суздальського князя Андрiя Боголюбського. Той негайно захопив Торжок i перейняв новгородську торгiвлю. Це пiдбадьорило смоленського князя i вiн прислав братовi допомогу.

У вiдповiдь новгородцi розправилися з вождями смоленської партiї посадником Захарiєю та боярами Неревином i Нездою. Пiсланцi нового посадника Якуна зажадали у великого князя Мстислава сина (за традицією новгородці запрошували до себе синів великих князів київських). Так у віці біля 16-17 років Роман Мстиславич опинився у вирі політичної боротьби. Через Гродно на Нiманi, князі якого залишалися волинськими васалами, i Полоцьк з невеликою волинською дружиною та новгородцями Данислава Лазутинича юний Роман дiстався Новгорода. Відразу ж йому довелося обороняти новгородські кордони. Батько хвилювався за сина, у найважчий для себе час у 1169 р. вiн послав на допомогу Романовi пороського князя Михайла Юрiйовича з чорними клобуками (так називалися кочовики: торки, коуї і берендеї, колись посаджені Ярославом Мудрим на Пороській лінії оборони).
На Київ йшло військо суздальського князя, до якого приєднувалися Смоленські Ростиславичі та Ольговичі. Андрiй Боголюбський спрямував інше 7-тисячне вiйсько для лiквiдацiї новгородських факторiй у Двинськiй волостi. Проти нього виступив Данислав Лазутинич. Новгородський воєвода напав раптово. Новгородськi лiтописцi записали, що противник втратив 1300 воїнiв, а новгородцi - тiльки 15.
Пiсля здобуття і пограбування Києва у 1169 р., Андрiй Боголюбський кинув на Новгород велике вiйсько, очолене сином – князем Мстиславом Андрiйовичем та воєводою Жирославом. Те, що потім трапилося, сучасники назвали чудом. Новгородське військо, очолене юним князем Романом, у 1170 р. отримало блискучу перемогу. Ціни на рабів на новгородському ринку впали втричі. Новгородці довго пам’ятали про цю перемогу, навіть після втрати незалежності і приєднання до Москви. З середини XV аж до XVIII ст. створювалися ікони із зображенням цієї битви та її головного героя князя Романа, формувалися літературні пам’ятки присвячені цим подіям. Але смерть батька змусила Романа покинути Новгород.

Володимирський князь. Втративши Київ, Мстислав Ізяславович відійшов на Волинь, звідки здійснив ще одну спробу повернути собі столицю. Старша гілка Мономаховичів також розділилася на три. Мстислав, як найстарший, тримав Західну Волинь з Володимиром, його брат Ярослав – Східну Волинь з Луцьком. В Шумську княжив наймолодший брат – Ярополк. Помираючи, Мстислав Ізяславович домовився з Ярославом про розподіл волинських земель між гілками Ізяславичів. Старшинство переходило до Ярослава, який залишався у Луцьку, але старша гілка зберігала за собою Західну Волинь з Володимиром. Ярослав дотримався угоди (що в ці часи було рідкістю), але, щоби полегшити своїм синам зберегти старшинство, він розділив Західну Волинь на чотири частини: Роман отримав Володимирське князівство, Всеволод – Белзьке, Святослав – Берестейське, а Дорогичинське князівство передали Василькові синові Ярополка Ізяславича. Роман Мстиславич став, таким чином, одним з дрібних волинських князів. Як васал дядька Ярослава Iзяславича, у складi волинського вiйська брав участь у походах на Київ у 1173-1174 рр. Десь у цей перiод, мiж 1170-1180 рр. він одружився з Предславою, дочкою овруцького князя Рюрика Ростиславича. Рюрик був ворогом Романового батька і дядька, але тепер, сидячи в Овручі, він пильнував за великим київським князем Святославом Всеволодовичем, готовий в будь-яку мить зайняти його престол. Шлюб з його дочкою давав Романові підтримку смоленської гілки Мономаховичів, що дозволило Романові поступово опанувати всю Західну Волинь. По смертi берестейського князя Святослава у 1172 р. вiн приєднав це князiвство. Претендував на Берестя i дорогичинський князь Василько Ярополкович, спираючись на скріплений шлюбом союз з мазовецькими князями. Дорогичинський князь Василько Ярополчич помер у 1182 р. Йому успадкував син, який помер у 1192 р., після чого Роман приєднав до своїх володінь і це князівство. Претендували на Дорогичин та Берестя i мiнськi князi, які, можливо, були пов’язані з дорогичинським князем через шлюби. Можливо, що до боротьби за цi землi були залученi ятвяги та литовцi. Подробиці цієї боротьби невідомі, але ці землі залишилися за Романом. За цей час роздробилася і Східна Волинь між синами Ярослава Мстиславича, який помер у 1180 р. . У Луцьку став княжити Інгвар, у Дорогобужі – Всеволод, у Пересипниці – Мстислав, Шумську – Ізяслав.

Про перемоги над литовцями, а також Деремелою [?], розповiдав, прославляючи князя Романа, автор „Слова о полку Iгоревiм” (після нового спалаху дискусії щодо автентичності цієї перлини нашої культури, викликаної публікацією книги О.Зиміна, яка 20 років пролежала в рукописі, та розвідки Е.Кінана, противники „Слова” оголосили, що фальсифікат викритий остаточно, однак блискуче дослідження А.Залізняка, який багато років працює з текстами берестяних грамот і добре знає тогочасну мову і лексику, остудило гарячі голови; сьогодні немає підстав сумніватися у автентичності пам’ятки, в обороні якої приймав активну участь і Ваш покірний слуга, опублікувавши десяток статей в Україні та Росії з аргументами на захист „Слова”) :

А ты, буй Романе, и Мстиславе! Храбрая мысль носитъ ваюъ умъ на дѣло.
Высоко плаваеши на дѣло въ буести, Яко соколъ на вѣтрехъ ширяяся, Хотя птицю въ буйстве одолѣти. Суть бо у ваю желѣзныи папорзи под шеломы латинскыми. Тъми тресну земля, и многы страны – Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела и Половци – Сулици своя повръгоша, а главы своя подклониша Под тыи мечи харалужныи.

Навколо цього фрагменту розгорнулася чергова дискусія. М.Котляр вважаючи, що такий незначний правитель як пересопницький князь Мстислав Нiмий не мiг бути героєм „Слова”, вiдніс це звернення до Мстислава Удатного. Таким чином і час написання твору було перенесено на першу чверть ХIII ст. На його думку і Роман не мiг ходити на половцiв до 1187 р. З цими аргументами важко погодитися. „Мечi харалужнi” (тобто ті, що виготовлялися в Харалузі на Волині) дозволяють стверджувати, що мова йде про волинське вiйсько. Рівно ж як і шоломи „латинські”, також характерні переважно для волинського війська. Мстислав Німий брав участь у походi проти половецького хана Кобяка у 1184 р. разом з городенським князем Мстиславом Всеволодовичем. У тому ж Iпатiївському зведеннi в числi учасникiв походу Iгоря Святославича на половцiв у 1184 р. зафіксована присутність князiв „Андрея з Романом” (у В.Татищева – „Андрея з Романом Мстиславичем”) Іншого Романа Мстиславича окрім володимирського князя на цей час не було.Аналіз джерел показує, що мова йде про турівського князя Андрія Івановича і володимирського князя Романа Мстиславича, які брали участь у поході проти половців весною 1184 р., очоленому, очоленому молодшим з чернiгiвських князiв Iгорем Святославичем. Неочiкувано великий розлив рiк перешкодив продовженню цього походу пiсля сутички на р. Херей (Хорол). Тому вiйсько було розпущене.

Що ж до участі Мстислава Удатного в походах проти половців, то тут далеко не все однозначне. „Мстиславичем”, згаданим у повідомленні Суздальського лiтопису про похiд на половцiв у 1204 р., мiг бути син Мстислава Андрiйовича – Василько, який народився у 1172 р. i доля якого невiдома. Вiн мiг знаходитися у цьому вiйську як васал Ярослава Всеволодовича. I було би природньо для суздальського лiтописця з числа iнших князiв видiлити свого земляка. Зрозумiло, що хоча з 1194 р. трипiльським князем був Ростислав Володимирович, це не виключає можливостi участi і Мстислава Удатного у походi на половцiв у 1204 р., але це припущення належить до гіпотетичних. У зв’язку з гiпотезою М.Котляра цiкаве також зауваження М.Абрамова, що пiсля смертi Ярослава Осмомисла Роман став ворогом Iгоревичiв, як претендент на Галицьку спадщину, i через це не мiг удостоїтися такої похвали у автора „Слова”. Зрозуміло, що „Слово” складене відразу після подій (а саме так творили князівські скальди), а тоді ніхто не міг знати про реальні спроби Романа оволодіти галицьким престолом. У другій половині 1180-х рокiв володимирський князь Роман Мстиславич, якому вдалося об’єднати Захiдну Волинь, разом iз своїм союзником пересопницьким князем Мстиславом Нiмим могли вiдзначитися у походах проти перелiчених народiв (загадкова „деремела” могла бути як серед пруських племен, так і у Причорномор’ї). Таким чином на кінець ХІІ ст. Роман Мстиславич вже став потужним і знаним князем, якого вважав за потрібне виділити автор „Слова”. Об’єднання Волинської і Галицької земель. Після смерті великого князя Мстислава Володимировича (прадіда Романа) у 1132 р. Русь фактично розділилася на 11 земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Смоленська, Полоцька, Турівська, Новгородська, Володимиро-Суздальська і Рязанська), які лише номінально визнавали зверхність Києва. За київський престол йшла жорстока боротьба. Кожен новий київський князь посилав сина в Новгород, а інших родичів старався розмістити в Київській землі. В Чернігівській землі правили Ольговичі; в Рязанській – близькі до них Святославичі; в Галицькій, Полоцькій і Турівській – місцеві гілки Рюриковичів; в решти земель – Мономаховичі. Всі землі продовжували дробитися на дрібніші князівства, князі яких залишалися васалами старшого. Виключення складали тільки Новгородська земля, де влада зосередилася у боярської олігархії, а князі, які часто мінялися, очолювали лише військо, та Галицька земля, де князеві Володимирку Володаревичу вдалося об’єднати всі князівства, а його синові Ярославу Осмомислу – зберегти це об’єднання. Основу тогочасного війська складали княжі дружини – важкоозброєні лицарі. Вартість озброєння такого кінного лицаря була адекватна 60 коровам, а носіння панцирів, куди входили кольчуги грубого і тонкого плетення, шолом з бармицею, наплічники, наручі і поножі, щит та навики володіння різними видами зброї – вимагали щоденних тренувань. Такі дружинники-професіонали, як і княжі чиновники-міністеріали, які рекрутувалися з того ж дружинного середовища, несли службу своїм коштом, для чого отримували бенефіції – певні території, податки з яких йшли на їх утримання (на службу вони приводили “спис” – крім себе ще 3-6 зброєносців, лучників та пажів, озброєних їх коштом). Бенефіції змінювалися рівно ж як змінювалися княжі престоли (князі переходили з одного престолу на інший після смерті кожного з старших князів землі, або коли цей князь переходив у Київ, а бояри і дружинники переміщувалися за ними). Новгородські та галицькі бояри і дружинники нікуди не переходили. Їх князі за київський престол не боролися. Тому тут бенефіції військової верхівки перетворилися у спадкові феоди, частина з яких була більшою за деякі князівства. Місцеве боярство стало приймати участь у міжнародній торгівлі, зливаючись з верхівкою бюргерства. Галицьке боярство, слідом за новгородським, почало рватися до влади, вступаючи в конфлікт з князем.
Галицький князь Ярослав Осмомисл, який хворів спадковою хворобою Пертеса, що не дозволяло йому брати участь у битвах і походах, був блискучим політиком. Він відмовився від підтримки Суздальських Мономаховичів і почав зближення з Волинськими Мономаховичами. Одночасно він тримав союз з Ольговичами, що служило добрим балансом в міжкнязівській боротьбі. Галицький князь зумів закріпитися на Нижньому Дунаї і підтримував союз з Візантією. Коли ж у Візантії вбили його двоюрідного брата імператора Андроніка Комнина, Ярослав Осмомисл підтримав повстання Асенів у Болгарії і став ворогом нової династії Ангелів. Батько одружив Ярослава Осмомисла з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого. Це був політичний альянс, який забезпечив Юрію здобуття київського престолу. Ярослав не любив Ольги і невдовзі став відверто жити з коханкою Настею з Чагрович, яка народила йому сина Олега. Ольга з сином Володимиром почала шукати підтримки при інших дворах. При дворі Ярослава склалася суздальська партія бояр, яку очолював головний воєвода князя Костянтин Сірославич. Бояри організували змову і захопили князя. Настя також була схоплена, звинувачена в чарах і спалена на вогнищі. Ярослав був змушений погодитися на повернення дружини і старшого сина. Але стосунки між ними так і не склалися. Володимир знову покинув Галич і став їздити по княжих дворах. У 1184 р. Роман Мстиславич вiдмовився його підтримати, не бажаючи псувати стосунки з Ярославом Осмомислом.

Володимир пиячив. Після смерті дружини Болеслави Святославни (її батько Святослав Всеволодович з гілки Ольговичів був великим князем київським), він став відверто жити з попадею, від якої мав двох синів, прогнавши її чоловіка. Тогочасне право передбачало успадкування престолу бастардами, якщо їх усиновляв батько. Тому сини Володимира від попаді ставали легітимними спадкоємцями галицького престолу. І Роман Мстиславич, не вагаючись, у 1187 р. видав свою дочку Феодору за старшого з них Василька. Вчинок Романа не одобрювали інші князі. I сам Ярослав Осмомисл був незадоволений цим шлюбом, вбачаючи у цьому кроці пiдступи волинського князя. Ярослав Осмомисл помер у Галичi 1.10.1187 р. Перед смертю вiн змусив присягнути своїх бояр молодшому синовi бастардовi Олеговi. Володимир також присягнув, що задовольниться Перемишльським князiвством. Але вiдразу ж пiсля похорон галицькi бояри органiзували змову. Олег мусив втікати з Галича і шукати підтримки при інших дворах. Майже відразу ж після повернення його було отруєно. Бояри, винні в загибелі його матері, тепер боялися розправи з боку князя. Довго не зміг втриматися у Галичі і Володимир Ярославович. Київський літописець, виконуючи замовлення Рюрика Ростиславича, записав, що Володимир, побоюючись за долю своєї коханки, яку бояри грозили спалити як матiр Олега Настю з Чагрович, покинув Галич i втiк в Угорщину. За цими iнтригами нiби-то стояв Роман Мстиславич. Безперечно, що Роман Мстиславович підігрівав амбіційні плани потужного галицького боярства, яке само хотіло урядувати в Галицькій землі. Не даремно ж його противники розгадали ці наміри і поспішили розлучити Василька Володимировича з Феодорою Романівною, відіславши її до батька. Можливо, що цей шлюб також фiгурував в обгрунтуваннi не досить легiтимних претензiй Романа на Галич. Одна з боярських партій вирішила запросити Романа. Вирушаючи у нову столицю у 1188 р., Роман Мстиславич ще не був готовим до об’єднання обох земель. Захiдну Волинь вiн залишив братовi Всеволоду Мстиславичу. Тим часом угорський король Бела III, формально підтримуючи легітимного спадкоємця Володимира Ярославича, який їхав в його обозі, втрутився у боротьбу за Галицьку спадщину. Серед галицьких бояр було немало тих, якi були не проти угорського сюзеренiтету. Будучи спадковими власниками земельних ленів, галицькі бояри охоче сприймали ідеологію угорського баронства, яка йому була близькою перш за все трактуванням короля чи князя як першого серед рівних. Разом з прихильниками Володимира i противниками Романа ця група склала опозицiю новому князевi. Бела III без проблем вступив у Галич i, заскочений легкістю перемоги, посадив на галицький трон сина Андрiя, взявши з собою для його безпеки князя Володимира та заложникiв з сiмей видних бояр. Проблеми Романа на цьому не закiнчилися. Всеволод Мстиславич не тiльки не надав йому допомоги, але й не пустив до Володимира. Тодi Роман звернувся до свого тестя Рюрика Ростиславича. Той вислав допомогу, очолену сином – брягiнським князем Ростиславом Рюриковичем. Вiйсько Романа та Ростислава обложило Пліснисько, на допомогу якому підійшли галицько-угорські війська. Під Плісниськом галичани і угорці святкували перемогу.
Роман став вигнанцем, втративши все. Тесть Рюрик Ростиславич надав йому Бiлгород в Київській землі, а потiм добився передачi Торчеська з Богуславом, Корсунем, Каневом i Триполем. Це були землі “чорних клобуків”, з яких князі черпали військо для участі в своїх усобицях, що дозволило Романовi невдовзi помиритися з братом i повернути собi Володимирське князiвство. Угорцi не змогли довго втриматися у Галичi. Бела III зберiг за собою тiльки титул rex Galiciae, який вiн прийняв першим з угорських королiв. У 1190 р. Володимир Ярославич, якого ув’язнили в замку у Буді, поставивши шатро на бойовій площадці вежі, зумів втекти. Йому вдалося пробратися до Австрії, де імператор Фрідріх І готувався до хрестового походу. Він склав імператору васальну присягу і той зобов’язав краківського князя надати йому допомогу. Галицькі бояри, невдоволені угорцями, виступили йому назустріч і Володимир повернувся в батькову столицю. Так як імператор Фрідріх І загинув у Сириї, Володимир для бiльшої гарантiї власної безпеки звернувся до суздальського князя. Зрозумiло, що галицько-волинськi вiдносини стали досить напруженими.

Роман тим часом укріпив союз з польськими родичами. У 1190 р. вiн допомiг Казимiровi Справедливому зайняти Кракiв i мiг тепер розраховувати на польську допомогу. У 1194 р. великим київським князем став Рюрик Ростиславич. В обмiн на його визнання суздальський князь Всеволод Велике Гнiздо зажадав вiд Рюрика “надiлу” у Руськiй землi, а саме п’ять градiв у Пороссi (Торчеськ, Трипiль, Корсунь, Богуслав i Канiв), якi тримав Роман Мстиславич. Рюрик пiддався цьому тиску i погодився. Всеволод, у свою чергу, зробив жест доброї волi i передав Торчеськ його синові Ростиславовi Рюриковичу. У такий спосіб суздальський князь руйнував союз теятя з зятем: київського князя з волинським. I з того часу мiж зятем i тестем почалася поки-що скрита боротьба, яка переросла згодом у війну. Роман був готовий разом з чернiгiвськими князями виступити проти союзу Рюрика з Всеволодом. Але його увагу вiдвернула польська усобиця. Смерть Казимiра Справедливого 5.05.1194 р. розпалила вiйну мiж його спадкоємцями. Син Мєшка Старого Болєслав зайняв Куяви, але кракiвськi вельможi, очоленi бiскупом Пелькою та воєводою Миколаєм, проголосили кракiвським князем Лєшка Бiлого. Другою дружиною Казимира Справедливого була Олена Всеволодівна, дочка белзького князя, племiнниця Романа. Лєшко Білий був її сином.
Мєшко Старий зiбрав своїх синiв Болєслава i Владислава Лясконогого та послав за союзниками – Мєшком Плосконогим та опольським князем Ярославом. Вiйсько кракiв’ян з юним Лєшком Бiлим та воєводою Миколаєм йшло на з’єднання з волинянами. Щоби виграти час до пiдходу сiлезьких князiв, Мєшко Старий запропонував Романовi виступити посередником на переговорах. Роман вiдкинув цю пропозицiю. Тодi Мєшко розпочав битву, сподiваючися випередити противникiв (волинськi вiйська вступили у битву мало не на маршi). 15.09.1195 р. пiд Мозгавою вiдбулася одна з найжорстокиших битв за часiв феодальних усобиць у Польщi. Мєшко Старий втратив сина Болєслава i половину вiйська, а сам був поранений. Не меншi втрати понесли i переможцi. В числi поранених був i Роман Мстиславич. Перемога пiд Мозгавою зробила юного Лєшка Бiлого сюзереном Польщi.

Повернувшись з Польщi, Роман Мстиславич мусив через митрополита просити миру у Рюрика Ростиславича. Останнiй i сам готовий був пiти на компромiс. Вiн запропонував Романовi як компенсацiю за пороськi мiста частину Болохiвської землi з Полонним та половину Торчеська.
У Києвi були задоволенi цим компромiсом i, коли Роман Мстиславич у 1196 р. виступив проти ятвягiв, зайняли бiльш тверду позицiю на переговорах з Ольговичами. Несподiваною для Рюрика Ростиславича стала позицiя зятя, який у 1197 р. пiдтримав Ольговичiв i навiть почав тривожити київськi землi з Полонного. Київський князь вирішив покарати зятя за таку політику і звернувся до Володимира Ярославича, а щоби галицький князь почувався впевненiше, послав до нього торопецького князя Мстислава Мстиславича (молодого Мстислава Удатного). З пiвночi на Волинь мали нанести удар Ростислав Володимирович з братами. Але дiї пiдступного союзника Всеволода Велике Гнiздо у Переяславськiй землi змусили Рюрика вiдмовитися вiд задуманої великої вiйни iз зятем. Зрештою останнє вже ставало питанням часу. Стосунки Романа з дружиною Предславою рiзко погiршилися. За В.Татищевим бл. 1198 р. волинський князь фактично розлучився з Предславою Рюриківною i вiдiслав її до батька. Це повiдомлення частково пiдтверджує присутнiсть княгинi з батьками 24.09.1199 р. на торжествах у Видубичах. Роман Мстиславич у 1197-1198 рр. продовжував закрiплення за Волинню Болохiвської землi. Звiдти вiн здiйснив свої походи проти половцiв, якi пiдняли його авторитет.
У Польщi знову вiдбулися перемiни. Невдоволена правлiнням бiскупа Пельки i його партiї мати Лєшка Бiлого сама звернулася до Мєшка Старого. У 1198 р. було досягнено компромiсу. Мєшко повернув Куяви в обмiн на Кракiв. Але вiн також не мiг терпiти влади кракiвської клiки i обмежився титулом та присутнiстю свого гарнiзону у столицi. Лєшко Бiлий отримав Сандомирське князiвство, а його брат Конрад – Мазовецьке. Обоє тепер повнiстю орiєнтувалися на Романа. Волинський князь зумiв також налагодити союз з угорським королем Андрiєм II, який пiсля перемоги над своїм суперником королем Iмре бiля Мачека (1197 р.) контролював бiльшу половину королiвства.
Володимир Ярославич помер у 1199 р. Два його сини-бастарди залишалися в Угорщинi. Найбiльше легiтимних прав на Галицьку спадщину мали по жiночiй лiнiї (“по кужелю”) внуки Ярослава Осмомисла: торопецький князь Мстислав Удатний та Iгоревичi. Пiзнiше, вже по загибелi Романа, вони реалiзували це право, а у 1199 р. всі претенденти були далеко вiд мiсця подiй i не були готовими до такої боротьби.
Обставини об’єднання Галицької i Волинської земель точно не вiдомi. Можливо вони були описані у літописці Романа. За польським хроністом Вінцентієм Кадлубком Романа поставив галицьким князем Лєшко Бiлий. Зрозуміло, що сандомирський князь, який сам орієнтувався на Романа, цього не міг зробити. Але можна не сумніватися, що у походi на Галич з волинянами йшли i дружини сандомирського та мазовецького князів. Партія прихильникiв Романа була численною i окремi бояри пiшли за ним навiть у емiграцiю. Мiг Роман сподiватися i на пiдтримку угорського короля Андрiя II. Але бояри, які не хотіли Романа, також були численними. Під Галичем відбувся бій. Переміг Роман і у кінці 1199 р. об’єднання Волинської i Галицької земель стало полiтичною реальнiстю.

Опозицію серед галицьких бояр вдалося приборкати. Кадлубек розповiдає про жорстоку розправу з галицьким боярством, відгомін чого зафіксований Галицько-Волинським лiтописом у розповіді про вигнання бояр Кормильчичiв. Напевно можна константувати, що на цей раз Романовi вдалося усунути найбiльш активних опозицiонерiв i взяти у свої руки правлiння Галицькою землею, що виявилося певною несподіванкою для інших претендентів. Союз з Візантією. Другий шлюб Романа. Ставши галицьким князем, Роман перебрав i традицiйну галицьку полiтику, перш за все у стосунках з Вiзантiєю. Кордони Галицької землі простягалися до гирла Дністра та Дунаю. Торгівля з Візантією, куди стікалися товаропотоки з усього цивілізованого світу, мала надзвичайно важливе значення. Ярослав Осмомисл допоміг відродженню Другого Болгарського царства. Тепер на допомогу болгарам галицькі князі пропускали через Нижній Дунай половецьке військо. Союз і торгівля змінилися конфронтацією. Така ситуація стала загрозливою для імперії і підривала галицьку економіку. Роман вирішив повернутися до старої політики, відновивши союз з Візантією. За повiдомленням вiзантiйського письменника Микити Хонiата у 1200 р. столицю iмперiї врятувала вiд половцiв „богом призвана фаланга” Романа Мстиславича. У серединi 1200 р. Добриня Ядрiйкович бачив у Константинополi галицько-волинське посольство у складi Твердяти Остромирича, Недана, Домажира i Негвара. Напевно це посольство врегулювало галицько-вiзантiйськi протирiччя, якi виникли внаслiдок пiдтримки Ярославом Осмомислом болгарського повстання. Російський історик О.Майоров знайшов переконливі свідчення союзу Романа з Візантією та допомоги галицько-волинського князя проти половців також у відомого візантійського історика і церковного діяча другої половини ХIII ст. Феодора Скутаріота (бл. 1230 – після 1283) і у віршованій хроніці Єфрема Енійського (1332), де приводиться навіть чисельність Романового війська, яке виступило проти половців – 10 тисяч. У літописі заслув боротьбі з половцями увінчані грандіозним панегіриком: “великого князя Романа, вікопомного самодержця всієї Русі, який переміг всі поганські народи, розуму мудрістю дотримуючи заповіді Божі. Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був , як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха...”.
Новий союз, в якому більше були зацікавлені у Візантії був скрiплений другим шлюбом Романа Мстиславича. Проблема другого шлюбу Романа Мстиславича належить до однієї з найскладніших, навколо якої історики сперечаються уже три століття. Польський дослідник Д.Домбровський, детально розібравши аргументи всіх учасників дискусії, виділяє чотири різні концепції.

До першої групи він відніс тих дослідників, які не наважилися пробувати встановити походження другої дружини Романа (С.Соловйов, М.Грушевський, С.Томашівський, О.Пресняков, В.Ісенбург, П.Грицак, І.Крип’якевич, Я.Беняк, Г.Штокль та Н.Пушкарьова). М.Грушевський, С.Томашівський та І.Крип’якевич звернули увагу, що вдова Романа доводилася „ятрівкою”, тобто братовою, угорському королеві Андрію ІІ, крім того перший називав її ще й „католицькою принцесою”. П.Грицак писав, що княгиня Романова була споріднена з угорською, польською та візантійською династіями і у жодному випадку не могла походити з волинського боярства. Останнє підкреслив і Я.Беняк.
До другої групи потрапили О.Яблоновський, В.Татищев, І.Шараневич, Л.Дроба, В.Абрахам, Б.Влодарський та Ю.Форсманн, які сходилися на тому, що друга дружина Романа мала бути католичкою, так як вона доводилася ятрівкою Андрієві ІІ та Лєшку Білому. Роман Мстиславич і Лєшко Білий, як прямі внуки Болеслава Кривоустого, були двоюрідними братами і союзниками. Дружина Романа була братовою краківського князя і при краківському дворі це добре пам’ятали. Родинні стосунки з угорським королем були віддаленіші. Роман та Андрій ІІ були правнуками Мстислава Володимировича, але вони не контактували, а, навпаки, були противниками. І цих далеких родинних зв’язків було явно замало, щоби угорський король прийняв Романову вдову і її сина Данила „яко милого сина свого”. Угорські королі на той час самі претендували на Галицьке князівство (титул короля Галицької землі „rex Galicie”, судячи з грамоти від 2.05.1189 р., був признаний папою за Белою ІІІ, далі Угорщина при кожній нагоді намагалася об’єднати Галицьку землю з Угорщиною на підставі особистої унії, визнаної галицьким боярством, як це її вдалося з Хорватією, “королем Галіції” титулувався і Андрій ІІ у 1205 р. з моменту вступу на престол), а права на це князівство Романа Мстиславича були менш вагомими ніж права угорських королів: Ярослав Осмомисл був внуком короля Калмана, а його син Володимир – правнуком. За умов вигаснення першої галицької династії Арпадовичі потрапляли в число легітимних спадкоємців. Тому у 1189 р. угорці отруїли пораненого князя Ростислава Івановича, син нещасного Івана Берладника, чиї права на галицьку спадщину були найбільш вагомими. Вдова Романа могла розраховувати на допомогу і співчуття Андрія ІІ тільки, коли б він доводився її близькою родиною і не зі сторони мужа. Аргументацію щодо можливого прямого польського чи угорського походження дружини Романа досить переконливо відкинув М.Котляр. Однак дружина Романа могла була родичкою угорського короля не по прямій лінії і не по мужу, а по лінії родичів Андрія ІІ з інших династій. В такому випадку, зрозуміло, вона аж ніяк не могла бути дочкою волинського боярина.

У третю групу потрапили прихильники руського походження другої дружини Романа Мстиславича. З їх числа відрізняється версія М.Чубатого, який вважав її дочкою чи внучкою Святослава Мстиславича або Інгваря Ярославича. Обидва були братами Романа Мстиславича і для такого порушення церковних канонів необхідні були надзвичайно серйозні політичні підстави. Святослав помер до початку цих подій у 1172/1183 рр., не залишивши нащадків „по мечу” і Берестейське князівство і так було прилучене до володінь Романа, а луцький князь Ігнвар Ярославич залишався старшим із волинських князів, тому союз з ним не потрібно було укріплювати ніякими угодами, а ще для цього розриваючи союз з київським князем Рюриком Ростиславичем. Такий шлюб взагалі був би позбавлений сенсу.
В.Пашуто та Н.Полонська-Василенко висунули версію про походження другої дружини Романа Мстиславича з волинських бояр. Вони виходили з того, що вдова Романа та її сини отримали повну підтримку у середовищі волинського боярства. Найбільш послідовно версію боярського походження Анни підтримує М.Котляр. Позаяк джерел для підтвердження цієї версії немає, історик збудував її оборону на критиці прихильників візантійського походження княгині Анни, полемізуючи головним чином з польським істориком І.Гральою. Крім обережних аргументів своїх попередників, він висунув ще три: на Русі в кінці ХІІ ст. не було жодної гілки Рюриковичів, союз з якою скріплений шлюбним зв’язком, міг би бути вигідний Романові [з цим можна погодитися]; шлюб з представницею волинського боярства потрібен був Романові для забезпечення його підтримки напередодні боротьби за галицький престол, що допомагало йому зміцнити власні позиції в опанованому Галичі [але, на відміну від галицького, волинське боярство цілком залежало від свого князя, будучи зобов’язане йому своїми бенефіціями, воно не мало глибоких коренів на Волині, мандруючи до Києва і назад слідом за дідом та батьком Романа; у волинських князівствах були свої групи боярства, за таких умов перевага однієї групи не веде до консолідації, а, навпаки посилює протистояння; жоден союз з боярською групою не міг переважити розриву з великим князем київським; такий союз міг тільки підірвати позиції князя у Галичі, але аж ніяк не зміцнити їх, дітей від простої боярині, яка вийшла за князя після сумнівного розводу, і при не менш сумнівних правах на престол їх батька, вони б взагалі не брали до уваги – досить згадати як трактували кияни князя Володимира Мстиславича та його матір, дочку новгородського боярина, а він був легітимним сином Мстислава Великого; із 250 відомих шлюбів Рюриковичів, укладених протягом ІХ–ХІІІ ст. тільки 7 припадають на боярських дочок, якщо звідси вилучити шлюби Святослава Ігоревича та Мстислава Великого, то решта 5 – шлюби новгородських князів, молодших в роді, які мали слабкі надії на успадкування уділів у володіннях династії]; про походження княгині ніби-то свідчить вперте мовчання галицького літописця [літописець Романа втрачений, крім того зовсім небагато княгинь удостоїлися стількох згадок у літописах як вдова Романа]. Зрозуміло також, що боярське походження дружини Романа сильно би зашкодило її контактам з сусідніми володарями, до яких у першу чергу звернулася княгиня. Версія про походження другої дружини Романа з волинських бояр без висунення додаткової аргументації також прийнята О.Головком та деякими іншими дослідниками.  

До четвертої групи ввійшли історики, які відстоюють візантійське походження дружини Романа. Першим версію візантійського походження княгині висунув австрійський історик Й.Майлат ще у 1828 р., але розгорнув та обґрунтував її М.Баумгартен. Він вважав, що княгиня була родичкою василевсів Ісаака ІІ та Олексія ІІІ Ангелів, найпевніше дочкою Ісаака ІІ від першого шлюбу, яку його друга дружина Маргарита-Марія, дочка угорського короля Бели ІІІ, разом з Олексієм ІІІ Ангелом, що узурпував трон, видала за галицько-волинського князя. Маргарита-Марія була сестрою короля Андрія ІІ і останній розглядав її пасербицю як свою племінницю. За таких умов виглядає логічним звернення княгині в першу чергу до Андрія ІІ і прийом королем Данила Романовича, „яко милого сина свойого”. Версію М.Баумгартена прийняли В.Двожачек, Д.Швенніке, Л.Махновець (який висунув здогадку, що Анна могла бути дочкою Ісаака ІІ від його другого шлюбу з Маргаритою-Марією, у такому разі Олексій ІІІ мав ще більше підстав видавати її за Романа, а Андрій ІІ та Лєшко Білий поважно трактувати княгиню і признаватися до родинних зв’язків з нею), А.Свєжавський, Л.Войтович (на мій погляд версія М.Баумгартена дозволяє пояснити практично всi загадковi моменти пiзнiших подiй: стає яснiшою причина загибелi Романа – похiд на допомогу нiмецькому королевi Фiлiповi IV Гогенштауфену, який був одружений з Iриною, дочкою Iсаака II Ангела, тобто сестрою дружини Романа; з цим узгоджуються повiдомлення цистерiанського абата Альберiка, а також гiпотези С.Томашівського, М.Кордуби, В.Пашуто, Л.Махновця та iн.; як дочку імператора після загибелі мужа княгиню відразу визнали військо, боярство, угорський король Андрiй II та краківський князь Лєшко Білий; як для жінки на Русі її роль була надзвичайно висока, її можна порівняти хiба зi св.Ольгою), Е.Горанін, М.Фонт, з деякими застереженями і О.Каждан.

Польський дослідник І.Граля, підкріпивши новими аргументами сторону прихильників візантійського походження дружини Романа, висловив здогад, що другою дружиною Романа була Марiя iз знатного вiзантiйського роду Каматерос (Єфросинiя Каматерос була дружиною iмператора Олексiя III Ангела). І тут виникає загадка імені княгині, яка скрізь в джерелах виступає лише як дружина або вдова Романа. Ще один детектив. У 1289 р. внук княгині Мстислав Данилович “спорудив … гробницю кам’яну над гробом баби своєї Романової в монастырі коло святого… і освятив на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній відправив”. Виходячи з цього більшість дослідників не сумнівалися, що княгиню звали Анною. І.Граля, навпаки, побачив в цьому факті символіку, яка начебто пов’язує княгиню з іменем Марія, що слушно заперечив О.Толочко. Але і його версія, за якою каплиця чи церква відзначала одночасно і маму (яку теж звали Анною) і бабусю (яку невідомо як звали), також зовсім непереконлива і суперечить тексту літопису. Але проблема, однак, в тому, що княгиня померла в монастирі як черниця і “Анна” могло бути черне ім’я. Дослідження пом’яників, зокремо Супральського, дозволило припускати, що чернечим іменем княгині було ім’я Олена. Але пом’яники належать до джерел надто складних для розшифрування (у князів та княгинь були імена княжі, хресні, чернечі, а у деяких і схимницькі, у пом’яник могли записати будь-яке з цих імен), а ми достеменно не знаємо чи померла княгиня звичайною черницею чи стала схимницею.

Тому, слідом за Д.Домбровським ще раз розглянемо аргументацію І.Гралі в контексті заперечень М.Котляра, опублікованих в його новіших працях:
1. Візантійській владі залежало на союзі з Романом Мстиславичем через загрозу половецько-болгарської коаліції. Олексій ІІІ Ангел вів війну з іонійським султаном, йому погружували германський імператор Генріх VI, вимагаючи передачі земель від Діррахія до Фессалонік, венеціаський дож і папа Інокентій ІІІ, болгари та їх союзники половці. Він просто не мав більше до кого звернутися окрім Романа, так як, скинувши брата Ісаака ІІ, він розірвав союз з Угорщиною. [Ця теза не викликає жодних заперечень].
2. Після здобуття Галича, на який претендували угорці, Роман мусив і сам шукати тісних контактів з Візантією. Шлюб з дочкою Ісаака ІІ та дочкою або пасербицею Маргарити-Марії Бейлівни найкраще вирішував цю проблему. [З цим теж можна погодитися без заперечень].
3. У 1198-1206 рр. константинопольським патріархом був Іоанн Х Каматерос, сам Олексій ІІІ Ангел був одружений з Єфросинією Каматерос, родинні стосунки галицько-волинського князя з патріархом мали би вплинути на позицію київського митрополита, враховуючи, що київський князь Рюрик Ростиславич був одружений з половчанкою і спирався на союз з половцями. [Справді, розвід Романа з Предславою Рюриківною був сумнівним з точки зору канонічних правил, але патріарх Іоанн Х, як родич василевса Олексія ІІІ, виходячи з інтересів імперії, і так би надав князеві дозвіл на такий розвід і вплинув би на позицію київського митрополита].
4. Ще одним аргументом на користь Марії Каматерос Г.Граля вважав підтримку матері у справі коронації Данила Романовича з рук папи, бо серед прихильників візантійсько-римської унії були логофет Василь та друнгарій вігли Андронік Каматероси. [Коронація Данила як короля Русі з рук папи була актом перш за все політичним: після невдачі спроби відродити Київську Русь як васала Золотої Орди, Данило Романович звернувся до Заходу, в такій ситуації, будучи непересічним політиком, княгиня не могла не підтримати сина, незалежно від позиції своєї родини].
5. Візантійський письменник Микита Хоніат, який не дуже цікавився руськими справами, напевно черпав свої відомості про події на Русі від логофета Василя Каматероса. [Так могло бути, але це нічого не доводить на користь Марії Каматерос. Микита Хоніат просто не міг не звернути увагу на князя, чия „богом призвана фаланга” врятувала столицю імперії].
6. Микита Хоніат титулує Романа Мстиславича титулом „igemon”, тоді як київського князя Рюрика Ростиславича тільки „diepon”. [Це тільки аргумент на користь версії шлюбу Романа з візантійською принцесою. В.Пашуто на підставі цього фрагменту вважав, що у Візантії визнали Романа Мстиславича великим князем, як визнали його великим князем у Новгороді].
7. На нехарактерні для Рюриковичів грецькі імена у дiтей i внуків Романа (Данило, Саломея, Iраклiй, Лев), першим звернув увагу М.Баумгартен. І.Граля, слідом за ним підчеркнув, що в родині Каматеросів були імена Василь, Роман, Лев, Іван, Михайло і Федір (ці імена зустрічаються у наступних поколіннях династії Романовичів, але вони зустрічалися і раніше, тоді як імена Данило, Саломея, Іраклій і Лев з’явилися вперше). [Це сильний аргумент знову ж таки лише на користь візантійського походження княгині, це визнав і М.Котляр, не знайшовши пояснення цього феномену].
8. Мовчання літописів можна пояснити тим, що Галицько-Волинський літопис за 1199–1200 рр. зберігся, а візантійські хроністи не виділяли шлюбів осіб, які не входили безпосередньо до складу династій василевсів (у даному випадку Марії Каматерос). [Тут з І.Гралею можна частково погодитися, зазначивши, що бурхлива епоха Ангелів, які привели Візантію до латинського завоювання, також дуже бідна на писемні пам’ятки].
Польська дослідниця Е.Домбровська, яка погоджується з версією Г.Грали, серед польських коронаційних регалій знайшла цінні речі візантійського походження (частина животворящого хреста з релікварія імператора Мануїла Комнина), які були взяті Казимиром ІІІ у королівській скарбниці у Львові у 1340 р. У свою чергу ці речі (враховуючи їх цінність у християнському світі) могли прибути у Галицько-Волинську державу з Візантії разом з дружиною Романа і то тільки у випадку, якщо вона походила з імператорської родини. Ще одним аргументом можна вважати появу у Белзі (де пізніше княжив її син Василько) ікони Богоматері візантійської роботи, яка нині відома як Матір Божа Ченстоховська – знаменита польська реліквія, вивезена з Белзу князем Володиславом Опольським.
Отже можна константувати, що І.Граля тільки підсилив версію візантійського походження другої дружини Романа, а його здогадка стосовно Марії Каматерос не виглядає переконливою. Так завершує свій огляд Д.Домбровський. І тут з ним не можна не погодитися. Польські археологи, які зараз ведуть роботи у Столп’є поблизу Холма – столиці короля Данила, дослідили залишки монастиря з характерною церквою на вежі, візантійський характер яких цілком очевидний. З цими будовами вони пов’язують монастир, в якому перебувала вдова Романа.
Ще цілий ряд аргументів на користь візантійського походження другої дружини Романа віднайшов О.Майоров, перш за все за рахунок джерел, на які не звернули увагу його попередники. За його добре обґрунтованою версією другою дружиною Романа Мстиславича була старша дочка василевса Ісаака ІІ Ангела – Єфросинія, яка в дитинстві була віддана в монастир, а пізніше, коли виникла така політична необхідність, видана за галицько-волинського князя (подібна практика не була винятком, особливо коли послушниця ще не прийняла чернечої обітниці). Тоді Анна – чернече ім’я дружини Романа, яке вона прийняла, вступивши в монастир вдруге, на цей раз остаточно.
Друга дружина Ісаака ІІ Ангела – Маргарита-Марія, дочка угорського короля Бели ІІІ, яка народилася у 1175 р., а восени 1185 р. була видана за візантійського василевса, була красивою і активною жінкою, яка після осліплення та ув’язнення мужа у 1195 р. не зійшла з політичної арени. Олексій ІІІ Ангел, який скинув брата, мусив з нею рахуватися. 2.06.1204 р. Маргарита-Марія вийшла заміж вдруге за одного з вождів хрестоносців Боніфація, маркграфа Монферрату, який при розділі Візантії отримав Фессалоніки, але прагнув здобути імператорську корону, однак загинув на війні з болгарським королем Калояном у 1207 р. Через неї Олексій ІІІ намагався відновити союз з Угорщиною і вона ж могла виступити натхненницею шлюбу Єфросинії з Романом Мстиславичем у 1200 р. Різниця у віці між обома була невеликою і мачуха могла стати навіть одночасно подругою та наставницею пасербиці.

Подібно до своєї мачухи, Єфросинія була жінкою настільки активною, що у 1219 р. навіть терпеливе і вірне волинське боярство змусило її піти в монастир. Але і після цього княгиня не переставала приймати участь у політичному житті. У кінці 1253 р., коли коронувався її син, княгиня ще була живою і підтримувала свого сина у цій справі. вірно. В нашій історії ця жінка, безперечно, відіграла видатну роль.
Боротьба за Київ. Чи були ідеї “доброго порядку”? Однак противники Романа не думали миритися з його успіхами. Рюрик Ростиславич спiшив домовитися з Ольговичами i готував похiд проти Романа Мстиславича. Вiйська Iгоря Святославича та Володимира Святославича прибули для участi у цьому походi. Роман дiяв блискавично i випередив суперникiв. Пославши посольство до суздальського князя iз жалобою на Рюрика, вiн з волинськими i галицькими дружинами вторгнувся у Київську землю. Чорнi клобуки перейшли на його сторону, а кияни вiдчинили ворота у Копировому кiнцi. Галицько-волинськi полки зайняли Поділ. На переговорах чернiгiвським князям було запропоновано покинути столицю. Рюрик Ростиславич мав повернутися в Овруч, а київським князем мав стати сюзерен Волинi луцький князь Iнгвар Ярославич. Переможенi мусили на це погодитися.
І тут Роман проявив велику полiтичну мудрiсть, яка дозволила йому консолiдувати волинських князiв. Вiн зберiг вiрнiсть угодi 1170 р., яка передавала старшинство Ярославу Мстиславичу i його нащадкам. Тому не Роман, а Iнгвар у липнi 1201 р. став великим київським князем. У подібній ситуації більшість князів тримались би за київський престол. Тим більше, що сюзеренітет Інгваря Ярославича доводилося відразу захищати збройною рукою. Ще лiтом 1201 р. Роман мусив знову виступити проти половцiв, напевно закликаних Рюриком на допомогу. Всеволод Велике Гнiздо також поспiшив послати свого сина Ярослава у Переяслав, демонструючи тим самим невизнання змін у Києві. Старий інтриган Рюрик Ростиславич встановив контакти з Ольговичами i половцями. 16 лютого 1202 р. вiн штурмом оволодiв Києвом, пiддаючи його погрому, схожого на погром 1169 р. Iнгвар Ярославич зумiв вирватися, а у полон потрапив його васал князь Мстислав Володимирович. Роман негайно вiдреагував походом на Київ. Рюрик втiк в Овруч. Кияни пропонували Романовi зайняти столицю. Але галицько-волинський князь хотiв миру. Вiн змусив Рюрика вiдмовитися вiд союзу з Ольговичами. Гарантом компромiсу мав виступати Всеволод Велике Гнiздо. “Отче i брате, – писав йому Роман Мстиславич, – я спокою ради в Руськiй землi уступив Київ паки Рюрику, взяв вiд нього грамоту хресну, котру до тебе посилаю, а в iншому на твою волю зоставляю”. Але не тiльки на Русi, але й у Вiзантiї, добре розумiли хто реальний господар. Вiзантiйцi титулували Романа Мстиславича “igemon”, тодi як Рюрика Ростиславича тiльки “diepon”. У 1203 р. Рюрик Ростиславич мусив взяти участь у походi проти половцiв, у якому взяли участь також полки Романа Мстиславича та переяславського князя Ярослава Всеволодовича. Але i у походi, i пiсля нього київський князь продовжував iнтригувати проти колишнього зятя. Тому у лютому 1204 р. волинський воєвода Вячеслав за наказом князя Романа зайняв Київ. Рюрик, його дружина Анна i колишня дружина Романа Предслава були насильно змушенi прийняти чернецтво. Київським князем знову став Iнгвар Ярославич. На той час реально пiд егiдою Романа опинилася величезна територiя, якої не мав тоді жоден з монархiв Європи. “Вiдновлення полiтичної єдностi Пiвденноруських земель вiд Карпат i Дунаю до Днiпра було видатною подiєю у державному життi Русi, хоча й не було для Романа кiнцевою метою його широкої полiтичної програми” (П.Толочко). Така програма – “добрий порядок” у Романа Мстиславича була. Він хотів реформувати систему спадкування князівських престолів, усунувши причини боротьби за владу. “Ви, братiя, знаєте, – звертався вiн до князiв, – про те, що Київ є старiйший престол у всiй Руськiй землi i належить на оному бути старiйшому i мудрiйшому у всiх князях руських, щоб мiг благорозумно управляти i землю Руську звiдусiль обороняти, а в братiї, князях руських, добрий порядок утримувати, щоб один одного не мiг образити i на чужi областi наїжджати i розоряти. Нинi ж бачимо все тому противне. Захоплюють престол молодшi i не розумнi, котрi не можуть не тiльки iншими розпоряджатися i братiю у незгодах розводити, але самi себе оборонити не в станi; часто встає вiйна у братiї, приводять поганих половцiв i розоряють землю Руську, чим найпаче i в других неприязнь всiвають. Того ради i Рюрик виявився винний, i я позбавив його престолу, щоби спокiй i тишу Руської землi добути, поки всi князi руськi, подумавши про порядок руського правлiння, згiдно положать i утвердять, про що прошу вiд кожного ради, хто як найкраще придумає. Моя ж думка, якщо прийняти хочете, коли в Києвi великий князь помре, то негайно мiсцевi князi суздальський, чернiгiвський, галицький, смоленський, полоцький i рязанський, домовившись, виберуть старiйшого i достойнiшого собi великим князем i утвердять хресним цiлуванням, як то в iнших добропорядних державах чиниться. Молодших же князiв до цих виборiв не потрiбно, але вони повиннi слухати, що iншi скажуть. Коли ж великий князь на київський престол буде вибраний, повинен старшого сина лишити на удiлi своєму, а молодших надiлити вiд оного ж або в Руськiй землi вiд Гориня i за Днiпро, скiльки городiв здавна до Києва належало. Якщо хто з князiв почне вiйну i напад учинить на область iншого, то великий князь, домовившись iз мiсцевими князями, пошле допомогу вiд всiєї держави, скiльки треба. А щоби мiсцевi князi не ослабли в силах, не належить їм областей своїх дiтям дiлити, а бути оним пiд владою їх старшого брата. А буде в кого син не залишиться, тодi вiддати братовi старiйшому по ньому або хто і старiйший по лiнiї у родi його, щоб Руська земля в силi не зменшувалася. Ви бо вiдаєте добре, коли небагато князiв у Русi було i старiйшого єдиного слухали, тодi всi навколишнi їх боялися i шанували, не смiючи нападати на кордони руськi, як то сьогоднi бачимо. I якщо вам по норову з’їхатися на раду до Києва або де пристойно, щоб про се внятнiше розсудити i статут твердий учинити, то прошу про це згодитись i всiх сповiстити”. Сумніви в автентичності цього фрагменту, рівно ж як і спроба приписати його створення В.Татищеву, достатньо переконливо спростовані О.Майоровим. Російський історик спростував тезу щодо пізнішої вставки В.Татищевим “Романового проекту” і показав джерела інформації історика. Він також звернув увагу на послання римського папи Іннокентія ІІІ “Роздуми над поставленням в імператори одного з трьох вибраних” (Deliberatio super facto imperii de tribus electis), виголошене перед кардиналами на Різдво 1200 р., в якому папа запропонував обирати німецького короля не за участі всіх імперських князів, а лише колегією старших князів. У новій редакції “Саксонського зерцала”, створеній у 20-х роках XIII ст. зафіксовано саме шість таких старших князів (архієпископи Майнця, Тріра і Кельна, рейнський пфальцграф, герцог саксонський і маркграф бранденбургський), які отримали першість при виборах німецького короля. Таке співпадіння з проектом Романа не могло бути випадковим. В.Татищев, який не був знайомий з давною імперською практикою, навіть вважав, що сьомий князь в Романовому проекті опущений при переписуванні джерела.

Програма Романа Мстиславича була досить реалiстичною, відповідала вимогам часу і настроям частини еліти, зокрема пов’язаної з Священною Римською імперією, де ця програма саме в цей час наближалася до своєї реалізації. Вiдносини у сусiднiй Германськiй (Священній Римській) iмперiї, де право майорату не давало роздроблюватися землям i князiвствам, могли служити Романові добрим взірцем. Германськi королi обиралися на iмперських з’їздах князiв (рейхстагах). З ХIII ст. число князiв, якi обирали короля, почала зменшуватися i згодом сягнула чотирьох свiтських (король Чехiї, герцог Саксонiї, маркграф Бранденбургу i пфальцграф Рейну) та трьох духовних (архiєпископи Майнця, Трiра i Кельна). Права i привiлеї “курфюрстiв” (вiд “kur” – “вибiр” та “furst” – “князi”) були оформленi Золотою буллою Карла IV у 1356 р. Але початково таких князів-електорів, як і у проекті Романа, було тільки шість.
Романа Мстиславича з німецькою елітою поєднували інтереси політичні. Він був свояком німецького короля Фiлiпа IV Гогенштауфена, з яким, напевно, зустрічався особисто в Ерфурті. Князь Роман Мстиславич навіть пожертвував на честь св. Петра монастирю бенедиктинцiв у Ерфуртi 20 гривень срiбла, за що був зарахований до фундаторiв цього монастиря. Ландграф Тюрiнгiї Герман, один з прихильникiв Гогенштауфенiв, столицею якого був Ерфурт, мав спiльнi iнтереси з Романом, вони разом виступали у пiдтримку угорського короля Андрiя проти Iмре. Ландграф Герман був також учасником Третього хрестового походу у Палестину, у якому, на думку М.Котляра, брали участь галицькi воїни. Спiлкування з Гогенштауфенами та колами нiмецької знатi, могли пiдштовхнути Романа до iдеї “доброго порядку” – змiни практики успадкування та виборностi київського князя. Ці ідеї далеко випереджували свій час. Прийняття їх дозволило би не тільки припинити усобиці, але й зустріти монгольську навалу консолідованою силою. Так розцінювали ініціативу Романа Мстиславича Б.Рибаков, М.Котляр, П.Толочко, Л.Войтович, О.Головко та інші (частина з них змінила свою думку, прийнявши гіпотезу О.Толочка). На мою думку, крім всього іншого, програма “доброго порядку” не тiльки пояснює чому такий амбiтний князь як Роман Мстиславич не захотiв стати київським князем (як князь галицький затверджений снемом князів-електорів вiн би отримав це право цiлком легiтимно), але й вписується в контекст iнших подiй з життя цього князя.

В умовах тогочасних реалій прийняття пропозицiї Романа залежало насамперед вiд позицiї володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо. Досi Роман вмiло домагався угоди з ним i їх згода пiдтримувала хитку рiвновагу у протистоянні різних князів. Роман i на цей раз розраховував на порозумiння. Може з цiєї причини i суздальський князь був названий першим серед князiв-електорiв. Але Всеволод, який “боявся старiйшинство iншому дати, нi сам хотячи в Києвi бути”, вiдповiв: “Того здавна не було, i я не хочу ламати звичаю древнього, але бути, як було за батькiв i дiдiв наших”. На переговорах Всеволод Велике Гнiздо запропонував залишити у Києвi Ростислава Рюриковича, який доводився йому зятем. Роман погодився на цю пропозицiю. Це була фiгура тимчасова i скорiше номiнальна. Пiвнiчнi лiтописцi, пишучи про мир Романа з Всеволодом, навiть не згадують iменi цього князя. “Ростислав, зобов’язаний Романовi ротою, що без волi його нiчого не робити, а на тестя свого Всеволода не могши надiї мати, жив у Києвi вельми несмiло, нiби нiякої влади не маючи” (В.Татищев). Проблеми зовнішньої політики. У другiй половинi 1204 - на початку 1205 р. було укладено троїсту угоду про взаємодопомогу з сусідами: угорським королем Андрiім II та польським князем Лєшком Бiлим. Поряд із союзом з візантійським та германським імператорами ця угода була одним з головних успішно реалізованих напрямків західної політики князя.
У 1204 р. хрестоносцi, переважна бiльшiсть яких була з Фландрiї та Францiї, не маючи коштів розрахуватися з дожем Венецiї Енрiко Дандоло за перевезення венеційським флотом їх війська до Палестини (за перевезення 4,5 тисяч лицарів, 9 тис. зброєносців та 20 тис. піхоти венеційці зажадали 85 тис. срібних марок), піддалися на заклики візантійського претендента, Олексія Ангела, сина імператора Ісаака ІІ. Авантюра спочатку розвивалася успішно. Олексій Ангел з допомогою хрестоносців обійняв трон, але його спроба зібрати необхідні кошти для розрахунку з хрестоносцями і їх відправки до Єгипту, завершилася повстанням в Константинополі. Новий імператор Олексій V Мурзуфл оголосив війну хрестоносцям. 13 квітня 1204 р. 15 тисяч хрестоносців, скориставшись хаосом, захопили неприступну візантійську столицю, найбільше місто тогочасного світу з населенням трохи менше мільйона. За Длугошем, який спирався на незнане латинське джерело, та Густинським лiтописом візантійський iмператор Олексiй III Ангел (брат Ісаака ІІ) втiк у Галич до Романа Мстиславича. Спроби повністю відкинути цю інформацію спростовані О.Майоровим на підставі детального аналізу візантійських та західноєвропейських джерел. Для візантійського володаря, безперечно, був сенс шукати допомоги проти латинян у найпотужнішого з православних правителів, яким був на той час Роман, при цьому враховуючи угоду 1200 р. і допомогу Романа проти половців. Папа простив “пiлiгрiмiв” за штурм християнської столицi i санкцiонував утворення Латинської iмперiї. В нових реалiях на унiю з Римом пiшла болгарська церква, а також серби та Кілікійська Вірменія. Курія спішила використати переваги несподіваного успіху і радо роздавала балканським православним правителям королівські корони. У свiтлi цих подiй зовсiм не фантастичними виглядають вiдомостi В.Татищева про переговори Романа Мстиславича з послом римського папи Iннокентiя III i його вiдмову вiд унiї з Римом та королiвської корони. Не тiльки пiдтримка папою лiквiдацiї Вiзантiйської iмперiї могла послужити загостренням стосункiв з Римом. Релiгiйнi мотиви тут ролi не зiграли – мати Романа та його польська родина були католиками. Пропозиція папи була доволі вигідною. Тому, приймаючи до уваги слушні зауваженнями П.Кралюка щодо тенденцiйностi зображення Романа як захисника православ’я в противагу його синовi Данилу, не можна повністю відкидати можливість подібних переговорів. Мотивованою виглядає і відмова Романа: вороги папи – Ангели та Гогенштауфени були його союзниками і родичами. Вагомі аргументи на користь папського посольства до Романа привів також О.Майоров.

Загадка загибелі Загадка загибелі Романа Мстиславича під Завихвостом 19.06.1205 р. залишається відкритою. На той час в Германській імперії розгорнулася кривава усобиця за королівський і імператорський трон. Проти Романового свояка Фiлiпа Гогенштауфена боровся Оттон IV Вельф, син знаменитого Генрiха Лева, якого пiдтримували курiя, угорський король Iмре та чеський король. Приєднався до цього союзу i Лєшко Бiлий, який по смертi Мєшка Старого (+ 13.02.1203 р.) став сюзереном Польщi i потребував пiдтримки курiї. У цьому, на мій погляд, i криється загадка загибелi Романа Мстиславича. Згiдно хронiки абата Альберiка з Трiум Фонцiум Роман “хотiв через Польщу перейти у Саксонiю i як мнимий християнин поруйнувати церкви”. Це джерело заслуговує на довiру з огляду на добру i точну iнформованiсть автора про подiї у тогочаснiй Польщi. Першим пов’язав причину загибелi Романа з його походом на допомогу нiмецькому королю Фiлiповi IV Гогенштауфену М.Чубатий. Цю версiю пiдтримали М.Кордуба, В.Пашуто та iн. Зiставлення розповiдi Лаврентiївського та Iпатiївського зведень, джерела В.Татищева i польських хронiстiв Кадлубека та Длугоша дають можливiсть, з достатньою вiрогiднiстю, реставрувати подiї, пов’язанi з смертi Романа. Його вiйсько йшло через Польщу як через союзну державу. Довiдавшись, що польськi князi стали на бiк Вельфiв, Роман попросив контрибуцiю i в заставу Люблiн, як гарантiю вiд удару у спину. Отримавши вiдмову, галицько-волинський князь обложив Люблiн. Лєшек Бiлий i Конрад виступили на допомогу обложеним. У плани Романа вiйна з польськими князями, яким вiн стiльки допомагав i з якими недавно пiдтвердив союз, не входила. Вiн був переконаний, що легко з ними домовиться. Тому вiн зняв облогу i вiдступив до Завихвоста. Тут було укладено перемир’я i почалися переговори про пропуск галицько-волинського вiйська у Саксонiю. Роман проявив безпечнiсть, i вiд’їхав вiд вiйська з малою дружиною (скорiше всього просто на полювання – адже йшли переговори з близькими родичами), був оточений поляками i загинув. Можливо, що Лєшка намовив так поступити Володислав Кормильчич, що i вiдбито у Галицько-Волинському лiтописi.
О.Головко підтримує іншу версію, вважаючи, що Роман Мстиславич змінив політичну орієнтацію і втрутився у польську усобицю на стороні противників Лєшка Білого. На мій погляд аргументація О.Майорова, який підтримує попередню версію, більш вагома. Сам Лєшко Білий відчував свою вину у загибелі Романа, можливо підступній. 23.11.1227 р. краківський князь так само підступно був вбитий. Його дочка Саломея (1211–1268), королева галицька, після його загибелі стала черницею, заснувавши монастир поблизу місця цієї битви. Можливо, що вона добре знала про злочин свого батька.

Місце поховання Романа Мстиславича також залишається дискусійним. Побутує думка, що Романа поховали у Володимирі поруч з батьком. Я.Книш висловив здогадку, що князя могли поховати у Завихвості, а подальша боротьба за його спадщину унеможливила перенесення його останків. За версією О.Головка Романа похоронили в Галичі в збудованій ним церкві св. Пантелеймона. Обидві версії можливі.
Оцінки. Роман Мстиславич “...на зрiст хоч не вельми великий, але широкий i надмiрно сильний, лицем красний, очi чорнi, нiс великий з горбком, волосся чорне i коротке, вельми яр був у гнiвi, косен язиком, коли сердився, не мiг довго слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним нiколи не бував. Багато жiнок любив, але нi одна ним не володiла. Воїн був хоробрий i хитрий на шикування полкiв, що наочно продемонстрував, коли угрiв велике вiйсько з малим своїм розбив. Все життя своє у вiйнах провадив, многi перемоги отримав, а єдиною переможений був” – таку оцінку дали Романові Мстиславичу сучасники. Більшость дослідників оцінюють Романа Мстиславича як одного з найвидатніших руських князів. Але оцінки видатних постатей рідко бувають однозначними. Тому в історичній літературі поряд зустрічаються цілком протилежні думки.
Чи будував Роман Мстиславич українську державу майже у нинішніх межах, як пробував доводити С.Федака? Безперечно – ні. Скоріше він намагався відродити Русь часів Володимира Мономаха, звичайно, з собою на престолі. Чи був Роман дрібним авантюристом, як вважає О.Толочко? Авантюристом він був не більше ніж будь-який інший великий правитель ХІІ-ХІІІ ст.: Фрідріх І Барбаросса, Річард Львине Серце чи Салах-ед Дін. Але, навіть, якщо б Романові не вдалося нічого іншого ніж об’єднання Галицької і Волинської земель, цього було би досить аби вважати його одним з найвидатніших князів. Зрештою, так трактували сучасники і нащадки “великого князя Романа, самодержця бувша всiєї Руської земли”. Прямі нащадки Романа Мстиславича, такі як король Данило і його сини, з гордістю підкреслювали свою родинну спорідненість з цим правителем. У пізнішого польського хроніста Мартина Бельського є цікавий переказ західноруського епічного оповідання про те, що Романа Мстиславича поховали в Києві поряд з легендарними богатирями. Традицiя про Романа була колись дуже багатою i трималася довго, її можна порiвнювати хiба що з традицiєю таких князiв як Володимир Красне Сонечко, який хрестив Русь, чи Володимир Мономах. Вже в наші дні проф. Віктор Давидюк записав на Волині старовинну щедрівку про князя Романа та його дочок. “Роман – останній з руських князів, якого оспівували билини: книжна та народні оцінки збіглися, що траплялося рідко. Народ дуже обачливо вибирав героїв для свого билинного фонду” (Б.Рибаков).

Діяльність Романа Мстиславича протікала в надзвичайно складних і бурхливих умовах, коли Русь фактично трансформувалася у конфедерацію 11 земель, розділених майже на 200 князівств (це не наша національна практика, а особливість феодальної епохи: тоді Священна Римська імперія (Германське королівство) складалася з майже 220 політичних утворень, Польща – з більше ніж 30 князівств, на території Іспанії було 23 держави, в Італії – 36). В цих умовах він не тільки об’єднав під своєю егідою Західну Волинь, зумів привести у фарватер своєї політики Східну Волинь, але й створив потужну Галицько-Волинську державу і виступив з програмою реального об’єднання Русі. Він був політиком європейського масштабу, який реально впливав на перебіг подій у Європі.

Цікаво знати: напевно всі вже бачили фільм про 2012 рік, думки про нього звичайно різні і той зміст який був у нього закладено багатьох змусив замислитися, тим більше, що останнім часом то в періодичній пресі, то на просторах інтернету посилено спливає інформація про проблему, загрозу, пророцтва майя 2012 року.

Леонід Войтович

Comments: