На території порівняно невеликого Миколаївського району знаходиться ціла низка населених пунктів, які залишаються або були колись, містами: Стільсько (кінець IX ст . - 1330/1387), Дроговиж (XI ст. - 1356/1370), Болоня (XI-XIII ст.), Устя (до 1403 - 1512), Вербіж (1403 - 1448/1464), Велика Горожанка (1448-1570), Ричагів (1464 - до 1620), Берездівці (1526-1919), Розділ (1659-1945), Миколаїв (з 1570).
Стільсько, яке зводилося як столиця одного з хорватських князівств, у 992 р. було розрушене військом великого київського князя Володимира Святорлавича і вже не змогло пережити повторного відродження. Центр землі перейшов у Звенигррод на Білці (нині Пустомитівського району), а Стільсько ще раз мигнуло як містечко галицького митрополита у 1330 р. Після входження галицьких земель до складу Польщі у 1387 р. відомості про нього зникають.
Дроговиж, городище якого збереглося на горбі за телевізійною вишкою, був адміністративним центром округи в княжу добу. Боярин Вовчок з Дроговижа, один з соратників князя Юрія-Болеслава Тройденовича, підписався як свідок на грамоті про підтвердження магдебурзького права Львову у 1356 р. Боярин Вовчок став на сторону польського короля Казимира ІІІ , який боровся за Галицьку спадщину і військо волинського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича зруйнувало Дроговиж. Вовчок отримав нові володіння в Сандомирській землі, а після приєднання Галичини його нащадки дістали Ходорів став, де заклали місто Ходорів і стали писатися панами Ходорівськими. Град Дроговиж так і не відновився, на краю Стружної гори Закліка Тарло звів замок, а нове поселення зі старою назвою відродилося на початку XV ст. вже внизині під горою над Чорним потоком. За ним залишилися адміністративні функції і воно стало староством, в яке влилася вся колишня Дроговизька округа. Як центр староства королівське село Дроговиж неодмінно знову стало б містом, якби у 1570 р. староста Микола Тарло не заклав на його грунтах міста Миколаєва. А староство у Дроговижі збереглося мало не до кінця XIX ст.
Про наявність міста княжого часу у Болоні свідчать тільки наявність відповідного городища, яке практично ніким не досліджувалося, і сама нинішня назва села. Болоня, оболонь - обов'язкова частина всіх середньовічних міст. Так називався простір перед укріпленнями міста з напільної сторони (тобто, найбільш низинної, звідки загрожувала найбільша
небезпека від противника), де заборонялося ставити забудови (щоб мати добрий сектор обстрілу для метальної артилерії та лучників) і тому він служив громадським пасовиськом. Схоже, що місто було зруйноване монголами під час походу 1241 р. і більше не відновлювалося, як і багато подібних міст.
Устя - фактично чорноморські ворота Львова. Львівські купці, які торгували збіжжям через Хаджібей (Одесу) з Візантією, Вірменською Кілікією та Кіпром, везли свої товари човнами по Зубрі до її впадіння в Щирок і Щирком до Устя, де перевантажували на більші кораблі і йшли далі Дністром до Монкастро (Білгорода) і далі морем до Хаджібея. Місто було одним з центрів Жидачівського князівства. Народна пісня розповідає про пожежу, яка завадила Устю залишитися містом. Схоже, що ця пожежа пов'язана з одним з епізодів молдавсько-польських війн початку XVI ст. До кінця XVIII - початку XIX ст. Устя ще було портом, і тут будувалися річкові кораблі.
Вербіж, куди король Владислав Ягайло спроваджував німецьких колоністів, так і не зміг утримати, статус міста. З наданням магдебурзького права Великій Горожанці вербізькі колоністи потягнулися туди. Ті, хто ще залишався у Вербіжі пізніше перейшли у Ричагів.
Велика Горожанка противилася старості Миколі Тарлу і не хотіла виконувати повинності, які не передбачалися магдебурзьким правом. Тоді близький до короля Сигізмунда Августа Микола Тарло добився привілею на заснування Миколаєва та іншого привілею на скасування права Великої Горожанки (до слова, подібні випадки були одиничними).
Ричагів теж потерпів від заснування Роздолу та Миколаєва, але причиною втрати міського статусу стало повне розорення міста ординцями на початку XVII ст.
Берездівці, на землях яких засновано Новий Розділ, були містом до кінця Першої світової війни. Архітектура костелу та церкви, які збереглися з тих часів, це наглядно підтверджує.
Про Розділ та Миколаїв написано чимало. Цікавим є те, що саме наймолодший з усіх миколаївських міст не тільки зберіг свій статус, тоді як інші його втратили, але й став адміністративним центром округи.
Населення міст навіть довший час після втрати міського статусу зберігає свій особливий менталітет, певну окремішність і міщанську гордість (добре пам'ятаю, як окремі жителі вулиць, розташованих на межі Роздолу і Березини, незважаючи на економічну скруту, відмовлялися від субсидій тільки через те, що їхні батьки і вони завжди були роздільськими міщанами і тому ніколи не підуть в сільраду за справками). Чим це зумовлено і чим взагалі відрізняється місто від сіл та інших поселень?
Широкий загал, звично, різницю вбачає в розмірах. Один з авторів горезвісної адміністративної реформи Безсмертний теж ратував за такий підхід, вважаючи, що містом може бути лише населений пункт з числом жителів не менше 7 тисяч. Таким чином, права на статус міста позбавлялися десятки древніх галицьких міст, навіть колишня княжа столиця Белз. Між тим, у тій же Франції є міста з числом жителів менше тисячі, і ніхто не збирається позбавляти їх цього статусу. Річ у тому, що їх жителі, як і корінні жителі Роздолу, за способом життя і менталітетом є міщанами. Дослідники розрізняють від 32 до 7 ознак міст.
Зупинимося на найважливіших з них.
Місто від села чи селища відрізняє перш за все, юридичний статус його жителів. Від найдавніших часів на Русі і у всій Європі статус містичів чи міщан був особливий. Повітря міста робило людину вільною. Цього ніяк не можуть засвоїти багато сучасних краєзнавців, які пишуть часом, що відміна кріпатства у 1848 р. стала святом для міщан Стрия чи Самбора. Міщани ніколи не були кріпаками і відміну кріпацтва зустріли переважно спокійно, а найбідніша частина навіть бурчала, що цісар надто добрий, що дарував тим селюкам волю. Навіть приватновласницькі та церковні міста ніколи не відбували жодних панщин та панських інвентарів. Просто вони платили податки не в державну скарбницю, а власникам.
Всі міські повинності (ремонт укріплень, доріг, мостів і гребель, несення сторожі на міських стінах чи надання підвод для проїзду королівських поїздів та пошти) були в інтересах самого населення і розподілялися міськими радами відповідно до статків міщан (багатші платили більше). Навіть втративши статус міста, населення не перетворювалося відразу на підданих і певний час зберігало свободу руху. Пізніше села, які виникали на місці колишніх міст, також зберігали деякі привілеї.
Другою ознакою, спільною для всіх міст, незалежно від їх чисельності, є наявність різнорідного населення за соціальними, майновими, національними та конфесійними ознаками, тоді як інші населені пункти мають переважно однорідне населення. Так, у містах обов'язково присутні різного роду чиновники, міністеріали, військові, міщанство раніше ділилося на категорії купців, ремісників, найманих робітників, а також люмпену, існували перехідні категорії (так звані халупники та комірники), які не мали нерухомої власності. Практично у всіх містах, не виключення і наші міста, були представники різних націй і конфесій (переважно і храми різних конфесій).
У Миколаєві завжди були, окрім української, ще польська громада, кілька родин німців, навіть вірмени, а з кінця XIX ст. - потужна єврейська громада. У місті був костел і чотири церкви. У Роздолі до Другої світової війни були три громади: єврейська, польська та українська. Те ж було і в Берездівцях, де найбільшою громадою була польська. У Ричагові, Вербіжі та Великій Горожанці були українці, німці та поляки. Ми не знаємо, яким був національний склад населення у більш давніх містах, але там також, скоріше всього, були і угорці (в Усті), і німці та поляки. Третьою ознакою, характерною для всіх давніх міст, була наявність укріплень, в першу чергу валів і ровів, а подекуди і замків або цитаделей-дитинців (як у Стільську). У кожному з названих населених пунктів фронт давніх укріплень добре простежується на місцевості досі.
У Миколаєві та Роздолі ці укріплення (частково за рельєфом місцевості, частково за джерелами) можна відновити на карті з точністю до метра. Всі інші ознаки, серед яких виділяється, насамперед, наявність ринкової площі, носять вже другорядний характер і наявні не в усіх міст. У княжу добу містами керували міські віча, які очолювали старці градські. На вічах вирішувалися адміністративні та судові питання. Приймали участь у роботі таких зібрань всі здатні носити зброю чоловіки віком від 16 років. Спірні питання, які не могла вирішити сама міська община, виносилися на суд князя (як адміністративні, так і судові). Віче столичного міста відігравало роль державного парламенту, без згоди якого князь не міг оголосити війну чи прийняти якесь інше важливе рішення. Княжа влада до кінця XIII ст. позбулася опіки віча, замінивши його княжою (боярською) думою, куди ввійшли воєводи, церковні та адміністративні достойники. Рівночасно і в містах влада почала зосереджуватися в руках князівських міністеріалів: посадників (посаджених князями адміністраторів) і городових тіунів (які здійснювали судові функції). Тоді ж з'явилися поліцейські чиновники: мечники, ябедники (слідкували за порядком і доповідали владі), ємці ("імали", тобто здійснювали затримання і утримання під арештом). Певний час князівські установи співіснували з міськими вічами.
Утримання середньовічного важко озброєного воїна коштувало дорого. У IX ст. озброєння кінного латника коштувало приблизно як 42 корови, до XIII ст. панцирі стали складнішої конструкції, з'явився захист коня і само озброєння вже коштувало майже як 70 корів. Жодне ополчення не могло собі позволити виставити таке військо, а скарбниця не мала коштів. Тоді королі і князі почали роздавати певні території (села і міста) своїм дружинникам, які збирали з цих територій податки, а заодно і здійснювали судочинство і їх оборону. За зібрані кошти вони озброювали себе і своїх зброєносців та пажів. Спочатку такі землі роздавали на час несення служби (так виникли бенефіції), а потім і з правом успадкування (так виникли феоди). Кожен новий власник, який успадковував феод, складав присягу (омаж) своєму сюзеренові в якій зобов'язувався нести відповідну військову службу. Населення підлеглої йому території платило йому податки (фактично держава уступала феодалові державний податок), крім того ліси та незаселені землі, які феодали також стали здавати в оренду, приносили їм доходи. Міста, потрапивши у феодальну залежність (власники ставили своїх посадників, тунів, подеста чи прево – в різних землях вони називалися по різному), які контролювали міські доходи і міське життя. Таке становище не могло задовольняти містичів.
Місто прагнуло звільнення від опіки сеньйора і знайшло вихід. Воно вирішило просто відкупитися від сеньйора, справно сплачуючи останньому податки і подарунки, в обмін на внутрішню автономію з міським виборним самоврядуванням. У XII ст. почало складатися спеціальне міське право. Для більшості міст Німеччини, Центрально-Східної та Північної Європи його основою стало магдебурзьке право. У 1188 р. міщани Магдебурга отримали відповідний привілей від свого сеньйора - магдебурзького архієпископа. Магдебурзьке право було сформоване на базі "Саксонського зерцала" (давнього середньонімецького права) та постанов суду шеффенів Магдебурга.
Міста отримали самоуправління (виборний магістрат у складі райців-консулів, які обирали бургомістрів), податковий і судовий імунітети (виборний суд лави на чолі з війтом, який мав право розгляду усіх судових справ, аж до найтяжчих злочинів), право на земельну власність, різноманітні пільги в торгівлі та промислах (які оформлялися відповідними привілеями) та звільнення від повинностей на користь сюзерена (окрім обозної). З XIII ст. магдебурзьке право та його різновиди поступово стали звичними для міст Європи. Були створені кодифіковані збірники магдебурзького права та відповідні трибунали, де вирішувалися спірні питання. Магдебурзькі суди на спеціальних сесіях вирішували справи суперечок міщан зі шляхтою.
Магдебурзьке право поширилося в німецьких землях, Скандинавії, Центрально-Східній Європі, включаючи українські та білоруські землі. У Італії, Франції та піренейських містах отримали розвиток різновиди самоуправління комун, які розвивалися вже у попередній період.
Повітря міста справді робило людину вільною. Проживши у місті один рік і один день, маючи тут нерухомість, можна було стати громадянином міста. Міста платили власникам-сеньйорам податки, утримували міське ополчення і добивалися нових привілеїв, збільшення числа ярмарок, мит за проїзди міськими територіями. Великі міста добивалися статусу імперських чи королівських і самі ставали своєрідними феодалами, перетворюючись з економічних самоврядних територій на політичні одиниці. їм була потрібна сильна централізована влада, яка б забезпечила безпеку шляхів і зупинила б усобиці та феодальну анархію. В багатьох випадках у приміських селах, які підпорядковувалися міській владі, повністю скасовувалися всі види залежності і їх населення включалося у міське життя. В Італії це стало правилом.
Розвиток міст і міського самоврядування готував розпад самої феодальної системи. Не покладаючись на власне ополчення, міста почали утримувати наймані загони, а багаті італійські міста - цілі армії кондотьєрів. За їх прикладом і королівська влада почала створювати підрозділи сержантів (тобто осіб нешляхетного походження, які мали повне лицарське озброєння, справлене коштом державної скарбниці, і право вислуги лицарства). Королі та інші володарі, які спочатку вороже ставили до спроб міст добитися самоврядування, поступово зрозуміли вигоду існування останніх як джерела поповнення скарбниці і опору в боротьбі з феодалами.
Міста були зацікавлені у сильній централізованій владі, здатній провести інтеграцію ринків та добитися безпеки доріг від розбійників. Королівська та герцогська (князівська) влада поступово перейшла від стримування розвитку міського самоврядування до масового надання привілеїв, широко спираючись на підтримку міст. Рівночасно і самі феодали почали розуміти вигоду від міст (перш за все для наповнення власної скарбниці) і стали надавати містам привілеї на самоврядування. Такі приватновласницькі міста (церковні і світські), отримавши відповідні привілеї, часом відрізнялися тільки тим, що вносили плату не королівським міністеріалам, а конкретному власникові. При цьому останній нерідко добивався для міста додаткових привілеїв (права складу чи збору додаткових мит), бо збільшення доходів міста автоматично збільшувало і його власні доходи.
Леонтій Войтович
На сайті
ВКонтакті