Народився 7 грудня 1811 р. у м.Миколаєві. Помер 3 листопада 1885 р. у Сучаві (нині територія Румунії), де і був похований. Син Леонтія Устияновича (1765 — 1851), довголітнього бурмістра міста, який похований на міському цвинтарі. Поет, письменник, громадський і релігійний діяч, «Будитель духа народного», як його назвав Іван Франко у некролозі.

Микола Устиянович початкову освіту здобув в Миколаєві. Далі пройшов звичний шлях багатших миколаївських міщан: закінчив нормальну школу у Львові (1820 — 1824), Львівську гімназію (1824 — 1830), два курси філософського факультету університету (1830 — 1832) і Львівську духовну семінарію (1838.). У 1835 р. семінаристом ввійшов у склад гуртка Маркіяна Шашкевича. Друкуватися почав у 1836 р. Був ініціатором і снівзасновником літературио-наукового товариства «Галицько-Руська Матиця» і «Собору руських учених» (19.10.1848), на якому було намічено програму піднесення українського народу в Галичині. Центральною подією «Собору» була програмна промова Миколи Устияновича:

«Родимці! На широкій картині святої слов'янщини лежить земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її посестиці, як состави тіла ередоточне серце. Тим осередком величествен-ного дерева, тим серцем слов'янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає нарід, славний колись багатством і силою, но сто раз славніший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувствеїшую грудь єго тяжепькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеиую печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.