14 жовтня 1837 р. миколаївчанин отець Микола Устиянович, разом із своїми товаришами Маркіяном Шашкевичом та Юліаном Величковським, у львівських церквах вперше в Галичині виголосили свої проповіді українською мовою. Його син, відомий український художник ХІХ ст. Корнило Устиянович, першим у Західній Україні почав малювати картини на народну тематику. Відома українська поетеса (також наша землячка) Уляна Кравченко, видавши у 1885 р. поетичну збірку «Prima vera» – вписала своє ім’я в історію Галичини як перша жінка-поетеса цього краю українського походження.
Цьогоріч 7 грудня Галичина святкуватиме 200-ліття від дня народження «Карпатського соловейка» Миколи Устияновича. Минулого року 18 квітня ми з вами святкували 150-ліття від дня народження чи не найбільшого кохання Івана Франка – Уляни Кравченко. 22 вересня позаминулого року (2009) святкували 170-ліття від дня народження засновника щорічних шевченківських свят в Україні Корнила Устияновича.
Українська приказка гласить: «Найкраще все пізнається у порівнянні». У 2005 р. у с. Славське Сколівського району було відкрито пам’ятник організатору «Собору руських учених» Миколі Устияновичу. У цьому селі отець Микола був парохом тільки декілька десятків років. На спорудження цього пам’ятника було витрачено 100 тисяч гривень. До речі, ідея створення пам’ятника належить місцевому пароху отцю Андрію.
Інший яскравий приклад вшанування наших земляків ми знаходимо у містечку Бібрка, що у Перемишлянському районі. Уляна Кравченко провчителювала тут всього три роки (з 1881 р. по 1884 р.). Однак, цього вистачило місцевій владі та громаді, щоб назвати на честь миколаївчанки загальноосвітню школу, відкрити у цій школі кімнату-музей та спорудити пам’ятник нашій землячці. У Бібрці також є три меморіальні плити Уляні Кравченко. Одну з них і пам’ятник поетесі відкрили за благодійні кошти вчителів школи, названої на честь нашої Уляни Кравченко.
У 1991 р. у селі Вовків Пустомитівського району, де народився Корнило Устиянович, було відкрито «Музей-садибу Устияновичів». На його території, яка має близько 1 га, розташовані старовинні дерев’яні садиба, криниця та паркан. У музеї активно проводять різноманітні наукові та культурні заходи, організовують святкування урочистих подій та визначних дат. Музей від початку його створення став перлиною цього краю. На його подвір’ї також стоїть пам’ятник сину Миколи Устияновича Корнилу.
Таким чином з оптимістичного плавно переходимо до менш оптимістичного, до стану історичної пам’яті та рівня культури на теренах нашої рідної, всіма оспіваної Миколаївщини. Але перед тим, ніж почати аналізувати стан речей, даймо відповідь на таке банальне запитання: навіщо нам ця історія та культура?
Спробую сформулювати короткі відповіді… Мабуть, однією із найсуттєвіших відмінностей між людиною та твариною є наявність у людей культури. Прості приклади: людина за своєю природою прагне до чистоти, краси, порядку… Людям притаманні такі речі, як культура поведінки чи культура спілкування… Через культуру людина самовиражається, і лише за рівнем культури ми можемо визначати рівень розвитку. Ці ж самі критерії стосуються і суспільних груп (громади).
Приземлімся трішки і даймо оцінку рівню розвитку нашого району в культурному напрямку, зокрема, у вшануванні своєї історії. Якщо проаналізувати писемні пам’ятки, то тут все добре. У нас є прекрасні краєзнавці, які не перестають відкривати все нові й нові сторінки з історії нашої Малої батьківщини. Особливо приємно було за це поле культури, коли одного разу мені довелось подарувати відомому українському дисиденту Мирославу Мариновичу книгу «Миколаївщина. Третій том». Він із подивом запитав мене, чи я не з обласного Миколаєва. Бо, дивлячись на формат книжки, йому важко було повірити, що такий маленький район видає такі ґрунтовні книги.
Якщо ж аналізувати матеріальні пам’ятки, то справи з ушануванням наших земляків дещо кепські. Так, у нас є гарні пам’ятники Матері Божій, Тарасу Шевченку, Голодомору… Але хотілося б вшанувати тих, хто тут народився, жив; тих, хто ходив тими вуличками, якими ми зараз ходимо; тих, хто черпав натхнення у цьому краю… Адже, хто ще повинен пам’ятати про своїх, як не свої ж? Хто ще повинен любити своє, як не свої ж? Хто ще повинен шанувати, як не свої ж?
На початку статті були перераховані чи не найзначніші та чи не найвеличніші миколаївчани в історії України. Не побоюсь цього слова, але це люди, без яких надзвичайно важко уявити собі формування української нації в Галичині у ХІХ ст. Це люди, яких шанують всюди, але, на жаль, чомусь не у нас. Як не прикро, все, що про них нам сьогодні говорить у їхньому рідному місті – це лише вулиці з ямами і один музей, який лише тепер потроху відроджується.
Позаминулий рік у нашому районі був присвячений Корнилу Устияновичу, минулий – Уляні Кравченко, цей рік – Миколі Устияновичу. І, судячи з того, як «гучно» вшановувався «Карпатський соловейко» цих останніх 10 місяців, складається враження, що його ювілей у грудні святкуватимемо з таким же ж «розмахом», що й його попередників.
На жаль, людям, які розбудили кріпацьку Галичину у ХІХ ст., не під силу розбудити нас сьогодні.
Цікаво знати: хочемо вам запропонувати інтрнет-магазин меблів, на якому ви зможете придбати матрасы Киев за доступними цінами, тим більше, що у нас зараз передноворічні знижки...
На сайті
ВКонтакті