.jpg)
Леонтій Войтович – нащадок різних гілок галицької родини. Батько Віктор Йосифович (6.09.1900-19.07.1952) мав корені у Перемишлі, а мати Антоніна Томівна (17.02.1911-8.06.1997) – з Добромильської вітки. Батько був племінником відомого львівського скульптора Петра Войтовича (1862-1936), роботи якого прикрасили, зокрема, оперний театр і головний залізничний вокзал. Кадетом пішов на фронти Першої світової війни, закінчив політехніку у Празі, пройшов Другу світову війну, наприкінці якої пильні органи безпеки виявили в ньому білогвардійця (Українська Галицька Армія у 1918 р. кілька місяців перебувала в складі денікінських військ) та відправили за Урал. Мати здебільшого учителювала, навіть у засланні працювала у дитбудинку, де виховувалися сироти, вивезені із блокадного Ленінграда, а у Миколаєві – у вечірній школі та школі № 2. У 1946 році бабусю і матір з сестрою, звинувативши в допомозі повстанському руху, виселили до Сибіру. Там вони і зустрілися. Тому Леонтій Войтович народився у російському місті Єманжелінськ Челябінської області 16 травня 1951 року. Був не бажаною (появився на світ в умовах, не особливо придатних до життя) і пізньою (татові тоді було 50 років, а матері – 39) дитиною. «Мама казала, - згадує науковець, - що я не мав народитися…».
Екскурс у генеалогію Леонтія Войтовича розпочнемо із старшої сестри бабусі зі сторони батька Ольги Княгиницької-Левицької (16.10.1871 – 17.02.1892), яка першою з родини появилася у Миколаєві у 1889 р., рано померла і похована у гробівці на Миколаївському цвинтарі разом із сином Корнилієм (1.04.1890 – 16.01.1892). Її чоловік о. Василь Левицький (1866-1935) був парохом храму св. Миколая у 1889-1895 рр., потім став митратом, кустосом Перемиської єпархії і теж похований у Миколаєві. Батькова родина у міжвоєнний період приїздила у Миколаїв до о. Володимира Федусевича (1885-1962), дружина якого Євгенія з Бачинських була родичкою дядька Теофіла Балка, одруженого з Анною Томівною Войтович (1899-1993), старшою сестрою матері. Коли у 1945 р. переселяли українців з Перемишля та його околиць, о.Володимир Федусевич допоміг їм осісти у Миколаєві. Теофіл Балко помер у 1954 р., тітка Анна залишилася сама зі старенькою матір’ю чоловіка. У 1956 р. у неї тимчасово поселилися п’ятирічний Леонтій Войтович із мамою та маминою сестрою Павлиною Томівною Войтович (1905-1992), які повернулися із заслання. Невдовзі приїхали мамині брати Іван Томович Войтович (1900-1967) і Тома Томович Войтович (1916-2005), які жили і померли у Миколаєві. Іван Томович був у німецькому полоні у 1939- 1945 рр., а потім у таборах Сусумані та Хабаровського краю (1945-1953), у Миколаєві працював поштарем і старші миколаївчани його ще пам’ятають. Тома Томович пораненим потрапив у руки облавників, провів 10 років у мордовських таборах (1946-1956), у Миколаєві одружився з Лесею Мельничин (1924-2003), дочкою Марії Михайлівни Пришляк, збудував будинок на вул. У.Кравченко, де зараз мешкає з родиною його син Ярослав.
…Однозначно, що раннього дитинства у бараках спецпоселенців на засланні Леонтій Войтович майже не пам’ятає. Коли хлопчикові ще й не виповнилося двох років, у шахті загинув батько. Померла там і його бабуся Катерина Юліанівна Войтович-Боркова (2.07.1871-4.01.1953), яку вивезли з рідної оселі у 75-річному віці. Їх могила не збереглася, бо на місці колишнього цвинтаря тепер житловий квартал. Після смерті Сталіна мати з сином могли повертатися додому. Та не було за що. Тому, прожили у чужині ще три роки, аж потім повернулися Миколаєва. І поселилися у старшої маминої сестри. У 1957 році Левко пішов до першого класу Миколаївської школи № 1. «Був чудовою дитиною, - згадувала його класний керівник Галина Плетінь. – Дуже добросовісним і людяним. Те, що в класі був такий учень, дуже багато значило. Він завжди міг згуртувати учнів. Пам’ятаю, одного разу захворіла і не могла проводити краєзнавчого гуртка, то він сам зібрав учнів і провів його. Любив історію і географію, був учасником всіх олімпіад. Надзвичайно працьовитий, читав багато додаткової літератури. Відзначу ще його кмітливість… Людяний і співчутливий…». Власне, ці риси, притаманні Леонтію Войтовичу і досі. Із слів матері (нині покійної) п.Антоніни відомо, що син змалку дуже любив «ритися» у старій літературі і багато читав.
Навчався після школи у Львівській політехніці на механіко-машинобудівному факультеті. Тоді на історичний усіх не брали, а дітям репресованих дорога туди взагалі була закрита. «Мене друзі попереджали, - згадує учений, - якщо анкета вступника має більше шістнадцяти запитань, то на той факультет із моєю біографією поступати нема змісту. Та я все ж спробував поступати на історичний у Львівський університет. Там було понад шістдесят анкетних запитань…». Був не найгіршим студентом, бо займався спортом (був кандидатом у майстри спорту з кульової стрільби), тож мав стипендію. Але механікою цікавився не настільки серйозно, як історією. У ті молоді роки самостійно вивчав історію архітектури, час від часу ходив на лекції про музеї світу. У Миколаєві мав коло близьких друзів, які навчалися у різних вузах, але цікавилися поезією, мистецтвом і українікою взагалі. Вони читали видання «Самвидаву», деяку заборонену літературу, хоч і не належали до жодних організацій. Зрештою такою тоді була більшість студентської еліти.
Тривалий час після закінчення Політеху Леонтій Войтович працював за «дипломом» у Берегівському філіалі Всесоюзного науково-дослідного технологічного інституту ремонту й експлуатації машино-тракторного парку, де доволі швидко пройшов шлях від конструктора третьої категорії до завідувача сектору. Вперта наполегливість і працьовитість нагородила молодого спеціаліста власними розробками, за які отримав з десяток авторських свідоцтв. Була й медаль виставки досягнень народного господарства СРСР – за автомобільний підйомник, який пізніше випускався серійно майже 10 років. У цей період виходять перші друковані праці Леонтія Войтовича. Але не з улюбленої і бажаної історії, а публікації у вузькоспеціалізованих виданнях з гаражного обладнання та діагностики автомобілів. З 1981-го працює головними механіком, а потім і головним інженером на Берегівському меблевому комбінаті. Але науки історії не покидає.
Іронія долі змусила повернутися на початку 90-х до рідного Миколаєва - потребувала догляду хвора мати. Тут почалася його робота на керівних владних посадах, хоча зовсім цього не планував. Просто, маючи певний господарський досвід, вважав, що буде корисним району, тому пішов на вибори голови районної ради у 1994 році. Зайнявши у них друге місце, отримав від переможця І.Юзьківа пропозицію попрацювати заступником. Але через півроку замість виборного голови ради, який очолював виконком, була створена адміністрація, котра призначалася зверху і зобов’язана була виконувати вказівки вищого начальства, які не завжди збігалися з інтересами району. Прагнучи їх захистити, команда залишалася на своїх місцях, а він був командним гравцем, тому погодився стати першим заступником голови Миколаївської райдержадміністрації. А у 2002 році був обраний заступником голови Миколаївської районної ради.
…Йти назустріч покровительці історії було непросто, бо праця на керівних посадах забирала багато часу. Але натхнення Леонтію Войтовичу ніколи не бракувало, тож науковими дослідженнями займається паралельно. Цей період стає доволі плідним: виходять чотири ґрунтовних монографії, понад сто статей наукового і науково-популярного характерів. Запорукою такого результату є несамовита, титанічна працьовитість ученого. Він продовжує займатися редагуванням, впроваджує нові цікаві видавничі проекти. Проте сумнівається у правильності обраного місця праці: чи добре робить, що основним профілем має не наукову роботу. Адже різні престижні вузи, зокрема і закордонні, запрошують у свої викладацькі колективи. На виборах у 2006 році вкотре пройшов у депутати районної ради. Та іще перед тим Леонтій Войтович, нарешті, остаточно вирішив зайнятися улюбленою справою.
Читачі «Громади» мають можливість часто знайомитися із матеріалами науковця, дотичними до наших теренів і цікавими не лише дослідникам, але і широкому загалу. Власне, – це те, що умовно можна назвати даниною рідному місту, бо історією Миколаївщини фундаментально не займається. Вона для нього як хобі. Та опубліковане на сторінках нашої газети вражає не тільки своїм змістом, але й обсягом, Якщо зібрати докупи - може вийти ще одна серйозна книга. Ми ж найперше бесідуємо про основні напрямки діяльності дослідження вченого.у його доробку понад 370 друкованих праць, у тому числі 14 монографій і 3 підручників.
– Ваші серйозні історичні дослідження довго не друкувалися…
– У радянські часи, щоби займатися тою чи іншою справою, потрібно було мати відповідну освіту. Лауреата Нобелівської премії поета Йосифа Бродського, який не закінчував Літературного інституту, посадили за грати за «неробство». Подібної долі чудом уникнув інженер за освітою Михайло Жванецький. Тому до часів Горбачова я не пробував друкуватися, добре знаючи, що мені запропонують спочатку закінчити історичний факультет. Але марнувати часу не хотілося, і я працював “у стіл”. Власне, якби не підтримка покійного академіка Ярослава Ісаєвича, то публікацій в наукових виданнях могло би і не бути. Перша моя монографія вийшла ще за радянських часів у 1990 р.
– На одній із Ваших праць базується уся історія Монголії. Кажуть, що для монголів «Чингізиди» - як для українців «Жнива скорботи» британця Роберта Конквеста, а яку роль відіграла вона у Вашій науковій діяльності?
– На фоні «Княжої доби на Русі» чи «Князівських династій» вона не є дуже знаковою чи великою, хоча виглядає доволі складною, бо описує китайські, монгольські і тібетські джерела. Я б назвав її швидше екзотичною. Взявся за це тільки тому, що ніхто цією тематикою не займався. Самі монголи свою давню історію почали досліджувати тільки звільнившись від комуністичної ідеології. Від часів Великої Монголії та після її розпаду на маленькі князівства і розкидані по всьому світу завойовницькі частки, була традиція написання скрупульозних династичних історій. Ці історії складалися різними мовами. А в Росії була група дослідників з прибалтійських німців, які вивчали ці мови, переклали усе це російською і, навіть, видали. Крім цього, місіонери, серед яких були і українці, зокрема колишні греко-католицькі священики, москвофіли за поглядами, які переїхали в Росію і працювали у Православній місії в Пекіні, проповідуючи християнську віру на Сході, відповідно вивчали тамтешні мови, натрапили у китайських архівах на давні монгольські сказання, які теж переклали російською. Отож більшість власне монгольських джерел збереглися у перекладах доступними мовами, отже і ми можемо займатися цією історією, тим більше, що всі хани Золотої Орди і Кримського ханства були Чингізидами і мали відношення до нашої історії. Цю роботу розглядав як поштовх для молодих науковців, тому й назвав її «Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів». І в нас, і в Росії тоді боялися до того підійти, треба було комусь це зробити.
– Якщо ця монографія, що стала приводом для конференції у монгольському посольстві за участю істориків усього світу, не основна, то які ж тоді вважаєте знаковими?
– А котра з монографій для Вас найдорожча?
– Завдяки Вам наш район має уже чотири томи серійного і доволі фахового збірника про Миколаївщину. Чи буде продовження?
– В колі істориків ходять чутки про Ваш великий історичний роман «Пори року», який свого часу був рекомендований до друку маститим письменником і поетом Миколою Вінграновським і не опублікувався тільки через кризу в момент розпаду Радянського Союзу. Чи ми його колись побачимо?
– Поділіться, будь ласка, своїми задумами…
– Вас часто запрошували на роботу у престижні вузи різних країн світу. Чому жодного разу цим не скористалися?
– Маючи великий багаж знань, можете передбачити майбутнє не гірше від знаних політиків. На сторінках «Громади» Ви неодноразово це демонстрували. Як розцінюєте владу теперішню і чи можете спрогнозувати майбутнє?
– Що ж чекає наш район?
– Попри серйозну наукову діяльність ученого, чи бувають із Вами кумедні історії?
– Що у житті для себе вважаєте найціннішим?
– А яку роль відводите дружині?
– І наостанок, як іде процес відмови істориків-науковців від ідеологічного впливу?
На сайті
ВКонтакті