То було найпершим, що подумалось, коли на адресу редакції надійшло оте «електронне» послання від нашого земляка, уродженця Рудників Степана Гериліва. Мабуть, знають його не тільки у рідному селі, але й добре пам'ятають миколаївчани старшого покоління. Адже, пан Степан довший час жив і працював у нашому місті. У тодішній «районці» обіймав посаду відповідального секретаря, проявив себе фаховим журналістом. А потім закинула його доля за океан. І ось така приємна несподіванка - пан Степан знову в Україні.
Щоправда, далеченько від рідних пенатів. Ну, а те, що розповів, спонукає замислитись над «зигзагами» людської долі, над тим, які несподіванки можуть чекати чи не кожного з нас у цьому мінливому світі. Зрештою, оцінюйте самі. Якщо ж і з Вами щось подібне сталося у житті, завітайте, або напишіть у «Миколаївські вісті» і цілком можливо, що про Ваш «трафунок» дізнається весь наш читацький загал.
...Був звичайний вересневий день, точніше - субота, і я цілком випадково опинився у більш як півмільйонному районному центрі Донеччини - Маріуполі. Без причин блукаючи гамірним базаром, яких тут десятки, мимоволі мій погляд віднайшов двох продавців монет, значків, книжок, а вуха мої вловили теплу розмову двох щирих українців... Я чомусь відразу й подумав: певно, батько з сином. Але звідки тут, у російськомовному Маріуполі, з'явились ці колоритні люди із файним галицьким мовним акцентом? Звичайно, познайомились, розговорились... І, о-диво!, пан Василь Волошин родом із мого рідного села Рудники Миколаївського району, що на Львівщині, живе в Маріуполі майже 30 років, тут побралися з місцевою Галиною, тут народились донька Юля та син Максим. І усі роки, відколи починали підростати діти, Василь Волошин сіяв у дитячих душах рідне, українське слово, свої звичаї, свою духовність. Юлія, закінчивши університет, вже працює, а Максим нині - студент Маріупольського державного університету, майбутній історик цікавиться світовою літературою, нумізматикою, кіномистецтвом, футболом, філософією, досліджує життя та діяльність Михайла Грушевського.
А згодом розповів мені Максим про мрію, на здійснення якої він і мерзне з батьком на місцевому базарчику (вторговують за день 40-50 гривень) - мати свій, особистий комп'ютер. Звісно, невдовзі я цікавився його успіхами в навчанні та в науковій роботі, а в суботу, 5-го листопада завітав до родини Волошиних у Маріуполі, щоби вручити студентові Максиму від Фонду імені Катерини Ковшевич новенький ноутбук вартістю $500.00=4.000.00 гривень і Пам'ятного Листа Фонду. Для батьків і сестри Максима - це стало не тільки приємною несподіванкою, а великим шоком, бо так мало хто робить сьогодні добро для звичайного простого українця... На прощання мій земляк Василь Волошин просив передати пані Христині Дурбак такі слова: «Ми просимо у Бога для неї щасливої долі!».
Цікаво знати: до речі, якщо ви любите подорожувати і давно мрієте побувати в країнах Азии, то запрошуємо вас на портал asianculture.ru, на якому ви дізнаєтесь і побачите Азію зовсім з іншої сторони - зі своїми проблемами та традиціями...
На сайті
ВКонтакті