Осінь... Бабине літо, яке зму­шує себе чекати... А, може, його взагалі не буде? Ні. Чекати! Тре­ба мріяти і мчати назустріч вітру та не боятися спіткнутися, адже тебе тримає осінь, яка дарує не тільки плоди для столу, а й для серця...

Запропоную вам позбавитися такого поширеного явища, як «ос­іння депресія». Ви скажете: «Не можливо! Постійні дощі, холод, робота, втома. А так-хочеться літа... відпусток...». Може, част­ково маєте рацію. Але чи намага­лися сприймати осінь не як ще один мінус життя, не як перепону до тепла, а як живу істоту? Як ту,- що ховається під маскою? Як ту, що живе?

Якось мені було сумно, на­стільки, що сльози навертались...
Я проходила повз парк і почула... шепіт Осені. її слова були спов­нені ніжним п'янким ароматом кави. Ні не звичайної кави, а чор­ної, неначе ніч з аром-оксамитом арабіки, львівської кави.

Я присіла на лавку під кленом. Вже смеркало. Відчувала, що за­раз станеться щось нереальне. Мене переповнювало відчуття те­атру однієї живої істоти, якою, зви­чайно, була сама.
Здригнулася від холодного до­тику, який обтер мені сльози. Дивно, але нікого не було, я ніко­ли не відчувала чогось подібно­го. Мені захотілося встати і бігти вперед. Смішно, але перше, що спало на думку: «Я ж на підбо­рах!». Я відчувала дотики до об­личчя кожну мить, яку провела в парку. Вони були ніжні та холодні. Коли перестала ридати та жаліти себе, зрозуміла, що це був Віте­рець. Осінній Вітерець. Він про­никав в кожну клітинку мого тіла, пробираючись до кісток та зму­шуючи серце битися щоразу жва­віше, а кров набути нового забар­влення. Я була з ним наодинці. Він роздував мені волосся, і мені це подобалося!